Глава 31

Чи боляче мені? Ні… боляче, це м'яко сказано, мене буквально розриває від усього про що дізналася. Він і Ада, це просто не вкладається у голові. Свят здавався хорошим, хоч і не показував цього, але у глибині душі я точно вбачала істинне світло. А от щодо Ади, то я не розумію, як взагалі можна закохатися у таку дівчину, до того ж бачити у ній власний ідеал. Мотаю головою та пирскаю від істерики. Так, від справжньої такої істерики, бо це нестерпно. Свят запропонував бути друзями, чорт забирай. Просто друзями й порвати із нашими відносинами, хоча вони й були фіктивними, але ж… мабуть, не для мене. Не після того, що пережили удвох. Після тих поцілунків, сумісної ночі на озері й прогулянок. Нас ніби об'єднувало щось невидиме, пхало кулаками у спину на зустріч один одному, але він… цей хлопець усе зруйнував.

Хапаю чисту білизну й одяг та йду, аби прийняти ванну. Тільки так здається стане легше, а гаряча вода забере біль. Тому, швиденько вмикаю кран та набираю ванну, сама ж розглядаю себе у дзеркалі на фоні дзюрчання води. Мене ніби паралізує, бо я не розумію чому так. Чому моє життя таке нікчемне. Навіть тоді, коли я думала, що ось воно, справжнє щастя, потрібно лише довіритися… доля знову підкидає випробування і нищить усі уявлення про щастя.

Мабуть, я й не заслуговую на нього зовсім, бо як інакше пояснити усе це?
Напевно застигла на довго, бо не помітила навіть настільки сильно набралася вода ванній, тому вимкнула кран та почала роздягатися. Трохи спустила воду, а тоді залізла у середину, приймаючи на тіло пар. Він і справді полегшував моральні відчуття, забирає біль та думки й трохи навіть гіпнозував.

Не знаю стільки часу просто пролежала із заплющеними очима у воді, але відчула, як тілом проходяться сироти від холоду, тому довелося вийти.
Сьогодні уже все було не так й нічого не змушувало підійняти настрій. Ні прийнята щойно ванна, ні мама, яка щиро хвилювалася за мій стан, а це бувало рідко. Хотілося лише сховатися кудись, аби ніхто не дістав й побути у суцільній порожнечі.

Звісно… я розумію, що власне я й не була Святу близькою, але він… цей хлопець точно хвилював моє серце. Та тепер, це вже неважливо.
Цю ніч заснути так і не вдалося, бо кожну секунду мною кидало від пережитих почуттів, а ще… ще хвилювалася за хлопця, бо він там залишився зовсім сам у машині з думками про загиблого брата. Чорт… мабуть, з мого боку було егоїстично кинути його лише через те, що він кохає Аделіну, а не мене, але… це так боляче, що зробити із собою я нічого не можу.

Вранці заварила собі гіркої кави, не додаючи у неї навіть цукру. Таку каву я п'ю лише тоді, коли дуже погано. Звісно, це не карамельний капучино, але мізки вправляє у потрібне русло. До того ж ще випитий алкоголь дає про себе знати.
Мами не було в будинку й мені навіть стало від цього легше, бо ніхто не влаштовуватиме допит про вчорашній вечір. Але, коли двірний дзвінок задзвенів, мені стало страшно, бо уявлення не мала, хто за дверима.

Коли відчинила, першим бажанням було те, аби зачинити двері назад. Там був Свят. У все тому ж одязі, що й на вечірці.

- Ти поїхала, — іронічно хмикає. Вигляд його так собі: волосся розтріпане, а під очима синці. – забрала мої ключі й лишила самого спати у машині. Чесно кажучи, було так собі за шкалою комфортності. Ліпше, як би забрала із собою, — лукаво протягує, викликаючи у мені хвилю обурення. Як Свят взагалі може говорити про таке після усього що було.

- Зателефонував би Аді, — пирскаю гнівно. - вона б тебе прихистиkf на ніч, і усім було б чудово, — випалюю складаючи руки на грудях. Мене буквально розриває від злості, а цей хлопець лише нахабно посміюється.

- До чого тут Ада, мишка? – сміється Лютий, ніби дійсно не розуміє, про що я говорю.

- Ідеальна дівчина… для тебе, — здіймаю брови.

- Фак… - протягує й тре долонею обличчя. – можна зайти?

- Ні! – перекриваю прохід рукою. – для чого?

- Поговоримо, і все, — підіймає руки до гори.

- Нам це не потрібно.

- Тоді ти вийди, — дратується Свят. – поговорімо.

- Не варто, — хмикаю. – Почекай тут.

Зачиняю за собою двері та швидко йду до кімнати, аби взяти ключі від автомобіля Свята. Певно, саме за ними він і з'явився тут, та ще й удає, що нічого не трапилося. Їх довелося шукати довго, бо вчора знаходилася ніби у тумані й навіть забулась куди приткнула їх. Все ж за декілька хвилин знайшла у тумбі й швиденько спустилася на перший поверх. Відімкнула двері та просто кинула у хлопця цими ключами.

- Тримай та йди мирися з Аделіною, — гиркаю. – у мене справ багато.

- Дано… - тягне.

- Що? – фиркаю.

- Пробач… але, ти б не могла нікому розповідати про нашу вчорашню розмову? – швидко кліпаю, бо пригадую, що запитувала у Евана про це й зовсім не думала, що хтось крім мене може не знати такої історії Свята.

- Пізно, — зізнаюся чесно.

- Тобто? – насуплюється хлопець. – не кажи, що ти вже… хто?

- Еван, — зітхаю. – я просто хотіла дізнатися правду, не думала, що він не знає.

- Ніхто не знає, — гиркає. – чорт! – Свят розтріпує власне волосся долонею, а тоді розвертається та зникає з мого подвір'я.