- Для чого ти був зі мною? – вичавлюю із себе тремтячим голосом, але стараюсь не видати образи та болю. Все ж, я сподівалась, та навіть була певна, що не байдужа Святу. Але як виявилось насправді...
- Хотів допомогти тобі, — сухо каже.
- Це ж не єдина причина, і навіть не головна, — продовжую я.
- Правильно, — гмикає. – не ображайся, Дано, але... я так провинив перед нею, я хотів просто повернути. Аби вона приревнувала до тебе й зрозуміла, що досі відчуває щось до мене.
- Хто вона?! – гиркаю ображено. О, так, мені і справді образливо за цю його правду. А ще дратує те, як незрозуміло він говорить.
- Ада, — легко посміхається. – тоді я кинув її і звинуватив у всьому, що саме через неї я не вберіг брата, але... вже пізніше зрозумів, що Ада тут взагалі ні до чого й не винна у цьому бруді, а я повний мудак, що все зіпсував.
- Боже...- огидно кривлюсь. Не думала, що Свят по ту сторону зміїного кубла. – вона ж... вона ж принижує людей, буквально вибиваючи з них гарне уявлення про цю школу. Вона не людина, а ти увесь цей час... Ти кохав її. – Свят просто киває.
- Вона хороша насправді, — стенає плечима. – мені байдуже, що ця дівчина робить, розумієш? Просто я відчуваю, що створена для мене. Для мене вона ідеальна у всіх мірках. Янгол...
- Янгол... – іронічно повторюю. Смішно стає від такого порівняння стосовно Ади, бо вона справжнісінький демон. Який янгол запхає ні в чому не винну дівчину головою у туалет? Хіба що той, який пав.
Сумно стає. Справді, а ще так боляче. Ніби твоє серце кремсають без жодного жалю, навпаки з посмішкою на обличчі. Відчуваю, як щось невидиме стискає душу. Мені боляче, дуже боляче, а ще колотить, не так, коли тебе нудить, а морально. Щось важке в’їдається у тебе й мучить, доводить до жаху. Важко вдихати черешню, яка здавалась рідною. Важко взагалі сидіти поруч із тим, хто просто використав тебе для свого ж блага.
- Ти цілував мене тоді... коли ніхто не бачив, коли це не було потрібно, — шепочу.
- Ти дарувала мені спокій, — просто каже, стенаючи плечима. – мені хотілося цього, важко пояснити. Просто... ти гарна дівчина та й щира.
- Саме тому, ти вирішив скористатися мною.
- Я не... боже, Дан.
- Що?! Що, кажи?! Не користався? Тоді, як це можна назвати? Ти викрав мій перший поцілунок, бо тобі було комфортно... Боже...
- Пробач, — сухо каже. Для Свята це абсолютно нічого не означає. Не знаю, можливо тому що він п’яний, а можливо дійсно йому байдуже.
- Не можу тебе бачити, — врешті кажу, не приховуючи сліз. Мені так образливо, що була поруч із ним, що дозволяла собі відчути щось до цього хлопця, а ще хотіла витягнути його із темряви у якій засів. Яку точно відчувала... шкода, що не відчула його справжнього.
- Дано, — тягне хлопець. – залишимось друзями, добре?
- Ти зараз так жартуєш?!
- Ні, чому? – спокійно запитує. Спокійно, чорт забирай! Як взагалі у цій ситуації можна бути спокійним? Мною кидає, буквально. Відчуваю, як тілом носиться струм гніву та розчарування, а він ніби не помічає.
- Ти й справді бовдур, — фиркаю та вже хочу залишити його машину. Нехай робить що хоче, байдуже.
- Боже... Дан, ти що? Ти закохалася... – протягує та починає пирскати зо сміху. Це вибиває з колії ще більше. Стає нестерпно боляче від того, що висміює мої почуття. Тому просто набираюсь сил та тримаю себе у руках, аби не показати справжні відчуття, справжній біль та образу.
- Ні, — гиркаю трохи грубо. – звісно, що ні. Хто може закохатися у такого мудака? – хмикаю я.
- Добре, — видихає Лютий. – добре, бо ти мене ледь до інфаркту не довела.
- Вважаєш, у тебе важко закохатися? – щулю очі.
- Ні, але... але ти інша. Щира. Я вже казав.
- Правильно, я не Ада, — гірко всміхаюсь. – не така ж піддатлива, правда? Не здатна кохати не щиро, а лише з-за вигоди.
- Не смій, Дано, — іронічно посміюється Свят. – вона не така.
- Годі! – врешті гиркаю. Більше не маю сил слухати його розповіді про «ідеальність» Ади. – я піду. Ключі забираю із собою, аби ти не наробив дурниць.
- А як же я... – не встигає договорити хлопець. Розумію, що йому цікаво, як він має забрати їх без своєї тачки.
- Щось вигадаєш... – сумно всміхаюсь та виходжу з салону.
- То ми друзі? – зціплюю зуби, ігноруючи його запитання. Секунди роздумую, стримуючи сльози образи, а тоді все ж повертаю погляд на хлопця та коротко киваю.
Так боляче усвідомлювати слова Свята, а ще болючіше розуміти те, що саме це він і приховував. Саме через це був таким стриманим та байдужим, через смерть брата та втрату Аделіни. Він кохає її... Її. Чорт забирай. Як можна кохати ту, у якої немає й краплі людяності. Вона жахлива людина, а Свят... він же інший, цей хлопець добрий та щирий у глибині душі.
Обіймаю себе руками та повертаюсь до будинку. Грошей на таксі не маю, тому знаходжу Олю з Еваном та прошу аби відвезли додому, або принаймні викликали таксі, а я вже розрахуюся завтра. Еван підтримує другий варіант, але подруга наполягає, щоб хлопець відвіз сам, тому він погоджується. Коли виходимо з будинку, потай кидаю погляд на автомобіль Свята, у якому досі сидить хлопець. Він розбив мене, по-справжньому. Хоча я й не маю права так говорити, бо Лютий весь час стверджував, що ми ніхто один одному, а ще стверджував те... що ця гра для нього важлива, то от у чому її важливість. У поверненні кучерявої.
- Ти не розповідав, що у Свята помер брат, а ще те, що він був з Адою, — хмикаю образливо. Помічаю здивований погляд Евана на собі й тепер розумію, що нічого із цього він не знає. Дивно...
- Я тут лише два роки, — знизує плечима. – у такі подробиці ніхто не посвячував.
- Забудь...
#284 в Молодіжна проза
#2671 в Любовні романи
#1280 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 11.06.2021