Глава 26

Коли більш розвиднилось ми помітили великий трактор, що їхав прямо у нашу сторону. Для нього навіть калюжі та болото не ставали на заваді, отже, можна спокійно видихнути, адже це точно означає, що нас врятують.
Потай роздивляюсь навколо. Зараз тут і дійсно дуже гарно, й мабуть, я б змогла полюбити це місце, навіть, коли сама блукаю містом, тільки вдень. Уночі тут занадто моторошно.

- Трохи не евакуатор, — хмикаю, коли трактор приїздить ближче.

- Він би нас не витягнув, — сухо каже Свят. Я й сама знаю, що не витягнув би. Просто, чомусь мені хочеться говорити хоча б щось цьому хлопцю.

- Знаю, — буркаю.

- Будеш у машині чи вийдеш?

- Буду тут, — швидко кидаю. – а ти?

- Тоді я вийду, ти сідай за кермо.

- Це обов’язково?

- Дан... – протягує Свят. З одного його погляду зрозуміло, що я трохи бовдур.

- Думаю, ліпше ти за кермо, — мружу очі. – та й взагалі, для чого комусь виходити? – обурююся, склавши руки на грудях.

- Хтось має спостерігати за процесом, аби з машиною нічого не зробили, — каже, а я закочую очі.

- Що має відбутися з твоєю машиною? Головне, аби нас витягнули, — фиркаю.

- Дано, тюнінг цієї тачки коштує більше за твій будинок, тому... – важко ковтає повітря та гнівається. – або вийди й контролюй процесом, або за кермо.

- Добре, — закочую роздратовано очі. – я за кермо, навряд чи зможу командувати процесом.

- Яка ж ти... – гмикає Свят та виходить. Я слідом за ним, аби змінити місце й сісти за кермо.

Відразу відчуваю, як машину причіплює трактор, бо нею починає кидати й навіть стає трохи страшно, адже там нижче вже озеро, а зі мною в авто особливо не церемоняться. Міцніше стискаю кермо пальчиками й бачу тільки, як Свят щось махає руками спочатку тому чоловікові, що намагається нас витягнути, а тоді мені. Відчиняю вікно та розгублено запитую, що маю робити.

- Тисни легко на газ, як тільки відчуєш, що колеса виходять з болота, тисни гальмо, — кричить хлопець. Чорт. Стає не на жарт лячно, бо якщо не встигну дати по гальмах, в’їду у трактор, а там... тюнінгом не обійдеться, а про інший ремонт страшно навіть уявити.

Врешті виконую вказівки Лютого й дивуюся, бо усе вдається. Вже за декілька хвилин Свят дістає в машині гаманець та розраховується з трактористом, що нас витягнув з цього багна. На зворотній дорозі підпалює цигарку й робить декілька важких затяжок, дивлячись прямо у мої очі, ніби на зло робить, буквально. Застрягаю десь у іншій вимірності, спостерігаючи за його кроками. Чомусь у моєму баченні вони занадто повільні, навіть плавні. Такі, як у тих кінофільмах про крутих хлопців, коли вони тільки з’являються у стрічці. Хмикаю від власних уяв, але за фактом так і є, а я буквально потрапила у якийсь тупий сюжет, де вступила у найкрутіший коледж, стала об’єктом для цькувань й вхопила захист хлопця, від присутності якого у всіх струм по шкірі. Страх. Вони й справді бояться його, тільки я не розумію чому, бо Свят звичайний. Трішки відчужений від інших, але точно не злий. Швидше просто тримає владу у школі, мабуть, так на нього впливає те, що він син власника школи.

Перед самою машиною кидає цигарку на землю та гасить її ногою, з цим витягує мене у реальність, тому швидко виходжу та пересідаю на пасажирське.

- Відвезу тебе переодягнутися, — каже хлопець, коли сідає поруч. Від нього буквально тхне цигарками, але більше я нічого йому не кажу. Хоче губити своє життя, то нехай, це не моя справа. Швидко дістаю телефон з кишені, аби перевірити час. Про те, що у нас заняття я вдало забулась й Свят згадкою про них, буквально вибив мене з колії.

- Чорт, — зітхаю, намагаючись ввімкнути телефон, але він не хоче піддаватися.

- Ми ще встигаємо, — заспокоює, та тільки чомусь я хвилююся зовсім не за це. Чомусь думаю про те, що мама могла дзвонити й хвилюватися, адже ось так без попереджень я ще не залишала дім на ніч. Хоч у нас й натягнуті відносини, але ж... я все ще її донька.

- Добре, — сухо кажу. Правду вирішую не казати, тому просто втуплюю погляд у вікно та розглядаю вже знайому дорогу.

Свят привозить додому швидко, тому як тільки заходжу в дім стикаюся поглядом з мамою. Її очі й справді налякані, навіть схоже, що жінка плакала. Скрикує та хапається долонями за рота.

- Дано... де ти була, чорт забирай? – підходить ближче та обіймає. – я думала, що ти... боже.

- Мамо, я, — повертаю погляд до вікна й жінка все розуміє. – ми просто застрягли у болоті, тому довелося чекати ранку, поки витягнуть.

- Чому ти не подзвонила? Я б щось вигадала.

- Думала, що тобі буде байдуже, а вранці сів телефон.

- Боже, доню... – дужче обіймає та притискає до себе.

- Мам, я маю збиратися, сьогодні заняття ніхто не скасовував, — легко посміхаюсь. Я навіть радію, що там говорити, бо мені дуже приємно знати, що їй не байдуже. Що хвилювалась, та навіть плакала, а її сліз я, мабуть не бачила ніколи. Бачила сум, але щоб сльози.

- Добре, йди, — каже. – тільки більше так не зникай.
Швидко збираюсь та виходжу до Свята, до занять ще є сорок хвилин, тому ми все встигаємо. Тільки от хлопець точно схоже на уроки не збирається, або ж піде прямо отак, бо це не вперше й зовсім без зошитів.

- Ти не будеш переодягатися?

- Ми не встигнемо, — хмикає. – тим паче, «матусі» головне, аби я був на заняттях й не псував її репутацію, так що.

- Ясно...

Решту дороги ми мовчимо, а до школи добираємось досить швидко. Як тільки Свят паркує автомобіль, вилітаю з нього та хочу йти, але відчуваю його сильну руку, яка встигла схопити мою.

- Ми ще досі пара, — здіймає іронічно брови та натягує нещиру посмішку.

- Я просто хотіла Олю знайти, — розгублено кліпаю очима.

- Знайдеш, нікуди твоя Оля не дінеться, а ти зобов’язана мені поцілунком. – каже та тиче вказівним пальцем у власну щоку. Встаю на носочки та тягнусь до його щоки, а тоді обхоплюю легко долонею шию й шепочу на вухо:

- Не дочекаєшся, — хихочу та швидко тікаю, лишаючи його у такому ж розгубленому стані, якому була я.

Знаходжу Олі перед класом, у якому має бути урок та цілую дівчину у щоку. Помічаю, що вона якась засмучена та задумлива. А ще... схоже ображається на мене за щось.