Глава 25

Все сталося так, як я й думала – ми застрягли у болоті, буквально. Колеса буксували й видавали жахливий приречений звук того, що тут ми точно на довго.

- Я ж казала-а-а, — пригнічено протягнула. Чомусь якась частинка мене надіялася, що Свят усе владнає й вже за деякий час ми поїдемо звідси, але... нічого не ставалося.

- Чорт, — хмикає хлопець. – здається, все ж ти мала рацію. – його слова додали ще більше тривоги. Що ми будемо робити? Удвох посеред ночі на цьому озері?

- Ти ж чоловік, — трохи розлючено буркнула. – вигадай щось.

- Мишка, — сміється так, ніби його це забавляє. – що я по-твоєму маю вигадати? Ми тут застрягли, тому лишається чекати ранку, аби нас витягнули, бо зараз уже, — хлопець подивився на годинник. – фактично ніч, так що...

- Ні, ми це так не залишимо, — гиркаю. – хоч би спробуймо вибратися звідси, не знаю... йди пхай свою машину, а я буду газувати.

- Ти хоча б вмієш це робити? – іронізує Лютий, чим дратує мене ще більше. Звісно, що не вмію, я ж ще дитина, але... я така налякана, що готова вчитися прямо зараз, аби не відчувати, як сильно гупає моє серце від цієї ситуації.

- Чого ти так боїшся?

- Просто хочеться додому, от і все, — стараюся заспокоїти себе. – та й мама хвилюватиметься.

- Не обманюй, Дано, — сумно гмикає. – ми обоє знаємо, що твоїй мамі байдуже.

- Не правда, — гиркаю. – чуєш, це не правда! Й взагалі ти не можеш цього знати, — спокійніше додаю, тільки зараз розумію, що не розказувала Святу про свої проблеми, тоді звідки він... Можливо, якось накопав інформацію про свою «дівчину», не знаю, та й байдуже загалом. Зараз хочеться тільки вибратися з цього багна, у прямому сенсі слова.

Врешті вмовляю Свята вийти та пхати цю кляту машину, сама ж виходжу слідом, аби сісти за кермо, та коли встрягаю кросівками у болото, дістаю телефон та вмикаю ліхтарик, аби посвітити на те, що під ногами. Картина не радує взагалі, тому приречено зітхаю. Дивлячись на масштаби «катастрофи», розумію, що навряд чи ми виберемося самі, як би не пхали цю брилу металу. Все ж не втрачаю надії та займаю водійське, натискаючи на кнопку, щоб завести машину. Тоді відчиняю вікно, аби чути Лютого. Він вже позаду та дає сигнал, щоб витискала газ, тому схвально киваю сама собі та втискаю педаль газу у підлогу, натискаючи на неї інтенсивніше. За декілька хвилин сумісної роботи, хлопець повертається до салону, увесь в бруді та здається, йому байдуже. Займає те місце, що зазвичай я, а сама ж лишаюся за водійським. Ловлю важке дихання хлопця та безнадію в очах, й сама втрачаю крихти віри у порятунок.

- Марно, Дан, — зітхає та посміюється. – я ж казав відразу. Не бійся так, не чіпатиму я тебе, — каже, коли я стискаю для чогось кермо.

- А школа? – стривожено запитую. Я й справді хвилююсь за те, що доведеться прогуляти, а за пропуск... вигін, чорт забирай.

- Надіюсь, ми встигнемо до початку занять, а якщо й ні, то пам’ятаєш, тобі за це нічого не буде?

- Точно, — хмикаю. – адже мачуха директор.

- В яблучко, — гмикає Лютий та спирається на стінку сидіння.

- Але... тут так темно, — констатую, коли проводжу поглядом навколо. – страшно й ми тут зовсім самі.

- Ти жахів передивилася? – знову сміється з мене, дратуючи.

- Не люблю жахи, — фиркаю, склавши руки на грудях. – але божевільних маніяків ніхто не скасовував й можливо, один із них сидить поруч.

Свят ігнорує й навіть на мить здається, що йому було соромно за той свій вчинок на зупинці перед школою. Не беру це до уваги, бо не хочу згадувати той день, як і не хочу, аби згадував сам Свят. Хто знає, що там у нього в голові робиться.

- Вночі буде прохолодно, — для чогось каже.

- Пічка... – кажу спокійніше.

- Якщо ввімкнемо її на усю ніч, спалимо увесь бензин, — знизує плечима хлопець. – а тоді...

- Не доїдемо додому й... взагалі не виберемося, — додаю.

- Точно.

- Але... не хочеш набрати когось зі своїх батьків?

- Батько за кордоном, а мама... у мене не має мами, Дано.

- Директорка, — здіймаю роздратовано брови. Невже вона кине свого названого сина посеред парку ночувати?

- Їй байдуже. На стільки ж, як і твоїй мамі.

- А друзі?

- А ти помітила, що вони у мене є?

- Еван та Оля, — скрикую, пригадуючи, що у них десь побачення.

Ловлю на собі погляд Свята, який більш схожий на божевільний. Точніше, такий, ніби засуджує мене за безглуздя. Чорт... сама ж розумію настільки невиховано й негарно псувати побачення подруги. Все ж, можливо з Еваном у них щось вийде. Зітхаю й спираюсь об стінку, так само як і сам Свят. Божевілля якесь, чому я вічно встрягаю у якісь халепи.

Ми більше не говоримо, Свят лише відсовує крісло, на якому я, аби було трохи зручніше та вмикає пічку, щоб трохи прогріти салон. Хлопець стягує свою шкірянку, накриваючи мене нею, а сам лишається в одній лише чорній футболці. Тільки зараз бачу його сильні м’язи, які вдало ховалися за шкірою.

- Ти замерзнеш, — шепочу, щиро хвилюючись.

- Все буде добре, мишка, — підморгує. – ти спи, а завтра все вирішиться. Пробач мені за це.

- Ти не...

- Винен, — перебиває. – я тебе сюди притягнув... знову.

- Я не шкодую, — кажу, заперечуючи власним думкам та словам. Це й справді так. Після знайомства зі Святом моє життя припинило бути нормальним, воно буквально ніби під силами землетрусу, де мною кидає у різні боки. Тут я хочу лишатися з цим хлопцем вічно, терпіти його бурю та приймати увесь хаос, а в інший момент, боюсь його до тремтіння на кінчиках пальців.

- Не обманюй... – знову каже. Мабуть, має рацію. Мабуть, я і справді обманюю, але... кого саме?

З часом засинаю, але за відчуттями сплю не довго, бо занадто незручно на цьому сидінні. Розплющую очі, та не помічаю поруч Лютого. Тру обличчя долонями, а тоді роздивляюсь по боках за вікном. Помічаю попереду маленький вогник цигарки й важко зітхаю. Знову він палить...