Глава 24

Свята до кінця дня більше не бачила. Навіть добре, що так, бо трохи образливо, що у цього хлопця є справи важливіші, хоча... я йому ніхто, тому й ображатися теж не маю права. Оля зі своїм новим хлопцем і справді підвозять додому, а тоді їдуть на побачення. Я навіть щиро радію за подругу, бо надіюсь, що хоча б вона знайде справжнє кохання у цій клятій школі.

Сьогодні на дворі погода не з найкращих, вулицею зривається сильний вітер, а небо сплітається у темні хмари, попереджаючи про дощ. Тому, як тільки виходжу з машини Евана, дужче кутаюсь у пальто, відчуваючи, як вітер зриває волосся на голові. Не очікувала я такого, адже вранці ще світило ясне сонечко й зовсім не передбачало такої зміни.
Зазвичай я люблю у таку погоду посидіти десь на підвіконні та подумати про своє жахливе життя. Тепер воно мені здається ще жахливішим, бо Свят... він ніби скалка у самому серці. Не хочу думати про нього, але по-іншому просто не виходить. Чомусь весь час хочеться бути важливою для цього хлопця, а душа сама надіється, що уся історія обернеться в казку про кохання. Схоже, я дійсно збожеволіла, якщо досі вірю у такі нісенітниці, але нічого з чим зробити не можу. Важко зітхаю та заходжу до власної кімнати, скидаючи рюкзак на підлогу. Сама ж падаю на ліжко, прихопивши свій телефон.

Вирішую пролистати стрічку своїх нових однокласників в інстаграм, в надію, що там знайду ті самі «важливіші» справи свого хлопця. Та вже через декілька хвилин сама з себе сміюсь, бо як можна знайти щось про того, хто не спілкується абсолютно ні з ким, та й... я ніхто для Свята. Вкотре повторюю, переконуючи себе у цьому. Врешті, не моє це діло де Лютий, з ким, і чим зайнятий взагалі. Він мені ніхто. Фейковий хлопець на кілька місяців. Крапка.

Відкидаю телефон та спускаюсь на кухню, аби перекусити щось. Мами чомусь знову немає, отже вже на побаченні, або ж займається своїми справами. Швидко обідаю та повертаюсь до кімнати, потай кидаючи погляд за вікно. Там досі хмуро, тільки тепер ще й вулиці заливає рясний дощ. Натягую на себе лосини та кофту, бо тільки у теплому одязі у таку погоду відчуваю себе комфортно.

Проводжу декілька годин за тим, що спершу дивлюсь серіал, потім читаю книгу, а тоді... тоді взагалі не знаю чим зайнятися, бо стає дуже нудно від усього, ще й уроків ніякий не задали на завтра. Важко зітхаю та притуляюсь обличчям до подушки у формі сердечка. Пам’ятаю, як колись мені її подарувала мама ще у зовсім малому віці, коли була дитиною. Тоді я думала, що я її життя, її кисень, її усе. Тоді вірила у любов і в те, що цим серцем вона показує свої почуття, але минали роки й я набувала дорослішала та до мене приходило розуміння того, на скільки все погано.

Близько восьми вечора мій телефон буквально розривався від дзвінків. Бачила, що номер не визначений, спершу навіть подумала, що якісь аферисти чи щось на кшталт подібного, але коли зрозуміла, що людина, яка знаходиться по той бік лінії не збирається здаватися, підійняла слухавку.

- Це хто? – відразу запитую не надто приємним тоном.

- Мишко, ти чого? – посміюються Свят, а я видихаю. Чомусь посмішка, як у дурненької, лізе на обличчя проти власної волі й серце трохи заспокоюється. – ти схоже не в гуморі.

- Все добре, — видихаю. – просто, у тебе навіть номер прихований. Ти точно не маніяк якийсь? – примружую погляд, ніби спілкуюся з ним особисто, а не через телефон, а тоді хихикаю тихенько, так, щоб не почув.

- Як ти здогадалася? – серйозно каже, після довгої паузи. – чим займаєшся? – різко переводить тему цей хлопець. А я закочую очі від його неоднозначності.

- Нічим, — кажу правду. – дивлюсь серіали, читаю книгу... якось так. А, точно, ще спостерігаю за зливою.

- Любиш зливу?

- Швидше, роздумувати під час того, як вона барабанить об скло вікна, — швидко буркаю. – то ти щось хотів чи просто?

- Щось хотів, — якось серйознішає Свят. – я під твоїм будинком, виходь.

- Навіщо це? – щиро дивуюся. Дійсно, з чого б це йому приїздити до мене у такій порі, тим паче завтра уроки.

- Покатаймось, — спокійно каже без жодної емоції. – я чекаю, — кидає та збиває дзвінок.

Дивлюсь на власне відображення у дзеркалі, в якому виглядаю не найкращим чином. Без косметики, з гульою на голові та у розтягнутій кофтині з лосинами. Спершу хочу переодягнутися, а потім вирішую, що це нікому не потрібно, тому йду у тому в чому й була, тільки волосся розчісую та накидаю поверх плащ, що захищає від дощу.

Швидко вибігаю на вулицю й так же швидко хапаю на собі каплі дощу, а тоді сідаю у машину Свята, яка сьогодні стоїть максимально близько від дверей будинку. Ловлю на собі глузливий погляд хлопця, але ігнорую його та просто мовчу втупившись у дорогу від якої відскакує дощ.

- Якась ти знервована, — підмічає не святий. – щось сталося?

- Ні, — хмикаю. Я й сама не знаю, що зі мною й чому так різко змінюється настрій у його присутності. Буквально увесь мій простір займає цей холодний хлопець й керує усіма змінами в мені, і це дратує... дуже, бо так не має бути.

- Брехати...

- Не красиво, — перекривляю, перебивши Свята. – і, так, мама не вчила, що поробиш, — роздратовано знизую плечима.

- Тоді я навчу, — посміхається.

- Справді? – зажмурюю очі та повертаю погляд на Лютого. – а ти точно певний, що мені потрібен такий урок?

- Зайвим не стане, — підморгує, а тоді зривається з місця.

Сьогодні він не жене дорогою, а їде спокійно. Воно й зрозуміло, адже на вулиці жахлива злива. Чомусь ми зовсім не говоримо, ніби нам двом необхідна була лише присутність один одного й нічого більше.

- Ти пробач мені, — каже, коли їдемо у тому ж напрямку, що минулого разу. Повертаю на хлопця запитальний погляд. Свят не дивиться на мене, навіть не збирається, просто продовжує говорити та відповідати на моє німе запитання. Не знаю, як робить це, але ніби чує мене. – за те, що не відвіз тебе додому. Я бачу тебе, наче наскрізь читаю, Дан. Бачу, що страждаєш, хоч і не хочеш про це комусь розповідати... тим паче, мені. Я розумію тебе, справді.

- Ти не маєш просити вибачення, — сумно хмикаю та все ж відводжу погляд. Чомусь після його слів відчуваю себе дивно. Так, наче душу хтось оголив. – ти ніхто мені, як і я тобі, тому... тому нічим не зобов’язаний переді мною, — вичавлюю з себе посмішку.

- Так, але... ми дуже схожі з тобою.

- Справді? – здіймаю брови та трохи дратуюсь. Мені не подобається, що лізе у особистий простір.

- Так, — сухо кидає та завертає у той же поворот, що веде до парку з озером.

- Мені не подобаються водойми, — фиркаю, склавши на грудях руки.

- Гадаю, не подобаються, коли ти сама поруч з ними. – чесно, я дивуюсь, бо Свят має рацію. Цей хлопець, ніби дійсно знає усе про мене, тому просто ігнорую його, бо вважаю, що це найправильніший вихід із ситуації. Свят розуміє це й не продовжує далі розмову.

Заїжджає на те ж місце, що й минулого разу та глушить мотор, впираючись об сидіння. Помічаю, як заплющує очі та шумно видихає повітря, а тоді трохи відчиняє вікно зі свого боку.

- Відчуваєш запах? – хрипло шепоче, вдихаючи його. – він для мене, як ліки. Коли йде дощ, значно відчутний, тому я навпаки обожнюю водойми, бо... у них щось загадкове та тихе. Спокійне й дає змогу заспокоїтися самому.

- Минулого разу ти палив прямо біля озера, — хмикаю. Якщо його це так лікує та заспокоює, тоді чому він знаходив спокій у цигарці.

- Минулого разу весь спокій перебивала ти, — гмикає та навіть легко посміхається. Мабуть, під цими словами Лютий має щось зовсім інше, але мій слух до серця доносить власне розуміння. Розуміння того, що я йому важлива й це змушує дихати частіше. Зараз навіть радію, що цей хлопець трохи відчинив вікно, бо здається, як би сиділи у замкненому салоні, кисень не поступав у легені буквально.

- Здається, ми навряд чи виберемось тепер звідси, — обурююсь, помітивши у дзеркало болото у яке заїхав Свят. Хлопець лише глузливо хмикає та продовжує насолоджуватися повітрям, яке його лікує, я ж лише більше нервую від складеної ситуації. Хіба може людина у здоровому глузді, брати іншу та їхати до озера, аби дихати ним з машини? Принаймні, звучить це божевільно.

- Можливо поїдемо звідси? Вже стемніло, не хочеться тут пробути усю ніч, — нервово буркаю. Не такого я очікувала від цього вечору. Вже й не радію тому, що Свят поруч. Краще б сиділа на підвіконні та міркувала про жахливе життя, а не опинилася тут поруч з тим, який може зірватися будь-якої хвилини.

- Карамельний капучино? – спокійно запитує та заводить мотор. Лише знизую плечима, хоч капучино, але подалі з цього місця. А ще, тільки тепер приходить усвідомлення... здається, йому потрібна я й він не хоче мене відпускати.