Глава 22

Після цього поцілунку відчуваю себе некомфортно, та й Свят також, бо відразу займає водійське та вказує поглядом, аби і я сідала теж. Тому, слухняно займаю пасажирське та просто мовчу. Губи ще досі відчувають присмак черешні на собі й дотики вуст цього хлопця. Те, як ласкав своїм язиком, так ніжно та якось одержимо.

Страшно дивитися на Свята, здається, якщо хоча б на секунду переведу на нього погляд – згорю. В голові тепер ще більше знаків питання, бо я не розумію його. Для чого він робить усе це й той поцілунок... адже ми граємо, досі граємо. Що буде потім? Закохає та зламає як непотрібну ляльку?

Лютий мовчить та просто заводить мотор, а тоді виїжджає з цього парку на дорогу. Більше не говоримо, бо він якийсь занадто стривожений, а я налякана. Тільки тепер не його одержимістю, а власними почуттями. Мені подобаються його поцілунки, моє тіло божевільно реагує на дотики Свята, а серце поруч із цим хлопцем забуває, як правильно потрібно битись. Звісно, це можна списати щось на кшталт того, що все це відбувається зі мною уперше й через це я так реагую, до того ж Свят красивий, але... серце вкотре стукає швидше звичайного, а душа заперечує мої аргументи. Здається, я пропала... у ньому.
Хлопець приїздить під мій будинок. Потай кидаю погляд на циферблат, розуміючи, що вже перша ночі. Якось здивовано хмикаю, бо ми вперше зустріли разом новий день. Вперше... звучить по-дурному, погодьтесь, бо хіба це повториться колись ще? Ми ж граємо. Я не забуваю про це.

- Ну... бувай, — кажу обережно перша, бо здається, що Свят не має говорити взагалі.

- До понеділка, Дано, — каже, не дивлячись на мене. Він просто міцно тримається за кермо, ніби це його рятувальний круг та вдивляється уперед дороги.

- До понеділка, — важко видихаю та залишаю салон, що просочений черешнею.

Сьогодні цей хлопець не їде, як зазвичай, відразу. Він смирно чекає, поки не зайду у будинок, а тоді, вже за дверима чую, як рве мотор й зривається, зникаючи з радарів. Поїхав... сумно протягую в думках.

Мами схоже немає вдома, тому й не хвилювалася. Помічаю, що її пальта не має на вішаку, тому й роблю такі висновки. Але ж, ця жінка бачила, що я буквально роздавлена втекла з дому, могла хоча б зателефонувати і дізнатися, як я.

Сумно плентаюсь до своєї кімнати, зараз навіть на душ не вистачає сил та й просто морально виснажена. Тому, роздягаюся та згортаюся клубочком на ліжку, накриваючи себе ковдрою. Сьогодні був важкий день для мене і дивний... дуже дивний.

Не помічаю як засинаю. А, вже вранці будить телефонний дзвінок, який ніяк не може втихнути. Роздратовано тягнуся за мобільним та приймаю виклик.

- Дано, чому ти слухавку не береш? – обурюється Оля. – я під дверима, стукаю вже п’ять хвилин і ніхто не відчиняє.

- Що-о? – протягую сонним голосом, не розуміючи чого вона хоче.

- Подруго, — хмикає обережно. – не кажи, що ти спиш досі, — нервово хихикає. – скажи, що ти була в навушниках, слухала свою депресивну музику та збиралася на прогулянку зі мною.

- Олю... – обережно кажу, встаючи з-під ковдри. – а, яка година? – протираю очі однією рукою та підіймаюсь, аби впустити подругу в будинок.

- Дванадцята, — кривляється дівчина, коли відкриваю двері. А, тоді збиває виклик. – отже, ти не збиралася, а все ж спала.

Підтискаю губи та роблю винуватий вираз обличчя, а тоді вже заперечно мотаю головою.

- Але, ти ж знаєш, мені необхідно лише десять хвилин, — швидко бубоню та біжу на гору.

- Я дуже сподіваюся, — кричить услід й навіть посміюється. Отже, не все втрачено й Оля ображається не по-справжньому.

Швидко одягаюся, розповідаючи паралельно подрузі, що вчора відбулося і чому сьогодні я так заспала. Оля встигає змінити близько десяти виразів обличчя за мою розповідь, а тоді легко б’є себе по щоках долонями.

- Це трохи дивно, — каже й справді бачу у ній здивування. – те, що поцілував тебе там, — пояснює дівчина. – та й взагалі, що ви зустрілися, а тоді той кіоск. Коротше, я не вірю в такі збіги. Або ж, можу пояснити це тільки тим, що у вас зав’язується якась історія з тих сопливих романів, у яких тільки й бувають такі дивні збіги.

- Про збіги ти маєш рацію, — підтверджую я. – але не думаю, що він щось навмисно робив та шукав мене, бо... він був розбитий, Олю. У Свята точно щось відбувається в житті, тому, я й не здивована, що все так. Можливо, нам просто судилося там зустрітися.

- Годі вже про того твого Свята та проблеми, давай просто проведемо чудово цей день?

- Підтримую, — врешті видихаю я та одягаю шкірянку. На деякий час застигаю, бо в ніздрі вдаряє вчорашня черешня, яка просочилася у шкіру куртки. Чорт... хіба можна відпустити ці думки, якщо усі ці дрібниці не дозволяють зробити цього.

Все ж відкидаю це від себе й обираю іншу куртку. Хочеться відпустити Свята хоча б на декілька днів, аби не думати й не гадати про його вчинки. Вже за декілька хвилин ми виходимо з будинку й нас зустрічає сонечко. Сьогодні дуже тепло на відміну від вчорашнього вечора. Тому, ми вирішуємо просто гуляти вулицею. Губимось у часі за розмовами та теплом, а тоді, коли вже починає сутеніти, а вітер стає прохолоднішим, беремо каву, як і обіцяла Оля. Соромно приймати її від подруги, але вона точно знає, що і я поверну їй борг кавою.

По дорозі додому заходимо до магазину, купуємо попкорн, чипси та йдемо до Олі дивитися якийсь серіал чи фільм. Дівчина пропонує лишитися на ніч, а я й не проти. Втомилася бути там, де суцільна байдужість. Хочу просто лишитися з кимось близьким, хоча б на одну ніч.

Тому, Оля дає свій одяг та вмикає якийсь серіал про містику та підлітків, пояснюючи, що це її улюблений. Ближче до півночі все ж телефонує мама.

- Слухаю, — байдуже кидаю. – ти про мене згадала...

- Дано, ти де? Я не бачила свою доньку більше доби, — хмуриться.

- Мамо, я в Олі, сьогодні буду тут. – спокійно зітхаю, бо зовсім не хочу сваритися. – те, що ми не бачилися... ти сама винна, до того ж навіть не подзвонила, аби дізнатися чи усе в мене добре.

- У мене було побачення, — також спокійно каже жінка.

- Звісно, — образливо хмикаю. Побачення... Воно ж значно важливіше рідної доньки. – все, ми дивимось серіал, тому мої розмови трохи заважають. До завтра, — кажу не чекаючи відповіді й збиваю виклик. На благо, мама не сперечається щодо моєї ночівлі в подруги.

Цей серіал ми дивимось дуже довго. Хоча й він зовсім мені не подобається, бо у мене трохи інші смаки. Детективи, кримінали й всяке тому подібне, але точно не містика. Та все ж дивлюсь й не обурююся. Потім, врешті приймаємо по черзі душ та лягаємо спати, а вранці повертаюся додому, бо завтра вже понеділок й потрібно виконати ще усе домашнє завдання.