Глава 21

Коли Свят відпускає мої руки, я буквально ніби без кисню лишаюся. Хочеться благати його, аби повернув усе назад, аби не відпускав й знову дозволив дихати. Затамовую подих й підіймаю на хлопця очі. Шкода, що ми граємо, чи можливо перетнули той кордон між грою та реальністю? Було б непогано, бо я дуже навіть не проти.


- Їдьмо, ти маєш зігрітися, — каже, дивлячись у очі. Наче пропалює своїм чорним поглядом мою душу. Ніяковію... вперше ніяковію перед хлопцем так сильно. – інакше захворієш, — додає, а тоді кутики його губ згинаються у посмішці. – тоді з ким я гратиму наступний тиждень?

Нічого не відповідаю, бо чесно кажучи, дістав сам факт того, що це все фальш. Ніби, ось воно, турбота, щирість, його слова про те, що для нього ця гра важлива, але всупереч тому, Свят досі грає й цього нічого не змінить. А зараз... зараз ми просто розважаємось та шукаємо порятунок один в одному. Ми їдемо містом, виїжджаючи під той самий міст на якому стояли ще декілька хвилин тому. Здається, тепер для мене те місце стало ще більш особливим.


Найособливішим у Києві. Там Свят так ніжно зігрівав мої руки та турбувався про тепло. Він оберігав мене... знову.


Хлопець з’їжджає у ту саму вулицю, на якій продають мою найсмачнішу каву. Це дивує, але ще більш дивує те, що зупиняється він прямо біля кіоску.


- Ти... звідки ти знаєш про це місце? – зводжу брови від здивування. Це ж Київ, місто-міліонник, тому дивно, що Свят приїхав саме сюди.

- Бабуся одного разу привела сюди, тому мені тут сподобалось, — знизує легко плечима. – ти що будеш? Я візьму, а ти чекай тут.

- У мене не має... – не встигаю договорити та опускаю погляд від сорому.

- Дано, припини, — посміюється хлопець. – я все розумію, я сам візьму каву.

- Карамельний капучино, — чомусь невпевнено кажу та досі не дивлюся на хлопця.

Свят виходить на вулицю, лишаючи мене саму у салоні просоченому черешнею. Заплющую очі та глибоко вдихаю аромат. На секунду захотілося, аби так пахнуло у моїй кімнаті завжди, бо тепер це для мене як особисте заспокійливе. Навіть дивно, що хлопець, якого так усі бояться, та той, який не спілкується ні з ким, обрав мене для захисту й тепер... тепер ми тут, у місці якому готують найсмачнішу каву. Можливо, це дитячі уявлення, але я не вірю у такі збіги, тому... що це ще, як не доля?


Навіть весело стало, бо уявила нас зі Святом через десять років. Там у майбутньому ми разом, я та він, а ще наші діти. Широко посміхаюсь та кусаю губи. Тільки цей хлопець знову все руйнує, бо повертається дуже швидко з кавою у руках. А я, мабуть божевільна, якщо думаю про такі речі. 


- Тримай, — простягає та хитро посміхається. – грійся. До речі, чому ти так посміхалася?

- Я... Я, ні, тобі здалося, — сором’язливо відвертаю погляд та роблю ковток солодкого напою з легкою ноткою гіркоти. Обожнюю цей смак, занадто солодко, але не приторно.

- Обманювати не гарно, пам’ятаєш? – Свят спирається об спинку сидіння та якось дивно посміхається. – ти ще така дитина...

- Це я дитина? – обурююся його словам. – в чому це я дитина?

- Соромишся мене, — протягує тихо, а тоді повертає погляд у мій бік. – чому?

- Ну, здається дівчата завжди соромляться хлопців...

- Які їм подобаються, — продовжує те, що я так бажала приховати.

- О, ні, ти ж не думаєш, що я... – запинаюся й відчуваю, як щоки червоніють. – що ти мені подобаєшся? – нахабно брешу Святу, бо зовсім не хочу, аби дізнався про справжні мої почуття. Не знаю, чому мене це так лякає, але є якась частинка сумнівів щодо його чесності. Можливо, він і зі мною грає у свою цю щирість та турботу. Ще вчора він мене змушував переодягатися там перед ним та горів божевіллям, а вже сьогодні такий... ніжний та турботливий, зовсім інший й це трохи відштовхує. 

- Покатаємось ще трохи? – якось обережно запитує. – чи тебе батьки чекають? Вже трохи пізно.

- Як би ж усе було так просто... – сумно посміхаюсь та відвертаюсь до вікна. Хотілося б аби за мене хтось переймався, аби чекав до вечері та натомість... вже майже дванадцята, а мама... вона навіть не хвилюється й не телефонує.

- У тебе проблеми, Дано?

- Вони є у всіх, — швидко кажу та мотаю головою у спробі привести свої почуття до тями.

Я точно не хочу здаватися слабкою перед ним, хоча, мабуть я й так у очах Свята якась нікчема. Хлопець розуміюче киває та сприймає це, як згоду на його пропозицію, тому заводить авто та їде у протилежну сторону мого дому. Ми й справді довго катаємось містом, інколи перевищуємо швидкість... занадто, а інколи їдемо так, що навіть не чути шуму мотору. Тільки зараз розумію, що Свят справжній тут і зараз. Бо він такий, як ця швидкість – різний. Інколи бездушний та холодний, а в якісь моменти теплий та турботливий. З захватом дивлюсь на хлопця, який плавно крутить кермо. Здається, вперше відчуваю себе по-справжньому вільною, та й Свят... він також вільний.

Свят маневрує, змінюючи смуги на дорозі, а тоді з’їжджає у якийсь двір. Помічаю, що ми зупиняємось поруч із парком, знаю з розповідей Олі, що тут є ще й озеро.

- Тут спокійно, — зупиняється поруч з водоймою та відповідає на німе запитання. – бувала тут?

- Ні, — мотаю головою та підтискаю губи. – насправді більше люблю якусь метушню, бо у ній можна загубитися, а ще... ще не можна випустити емоції та розклеїтися. Серед людей ти маєш бути сильною, а у таких місцях... я б просто розплакалася тут.

- Міст теж безлюдний, — хмикає Свят.

- Той міст... щось зовсім інше, — легко посміхаюсь, пригадуючи, як цей хлопець зігрівав там мої руки. У тому його жестові було значно більше щирості аніж тоді, коли цілував мої пальчики на уроці. – там своя метушня, особлива.

Лютий виходить на вулицю та спирається на капот, дістаючи щось з кишені. Тільки потім помічаю, що загоряється маленький вогник. Отже, цигарка. Виходжу слідом та підходжу до хлопця, стаючи поруч. Обережно тягнусь за цигаркою у його зубах та дістаю її, на що він мовчки обурюється.