Глава 20

- Ліпше скажи, що ти робиш тут у такій порі? – хмуриться хлопець.

- Я... О якій такій порі? – щиро дивуюсь питанню Свята й морщу ніс, а тоді дивлюсь на годинник в телефоні. Нічого, собі я загулялась, навіть не помітила, що вже такий пізній вечір, але швиденько приходжу до тями та стараюсь не видати свого здивування.

- Завтра вихідний, тому не бачу нічого поганого, — знизую плечима. – а ти? Чому ти тут?

- Захотілося покататися вечірнім містом, — каже Свят та стає поруч, склавши руки в кишені своїх джинс. Тепер ми удвох дивимося приречено на метушню автомобілів, що змінюються під мостом. Не думала, що бувають такі випадковості, тим паче у такому великому місті. Вче ж, нічого не відбувається просто так...

- У тебе щось сталося? – обережно запитую, а тільки потім розумію, що насправді зараз це не має ніякого значення. Свят як і я, хоче відволіктися від тієї реальності, яка душить. Знаю, що не розповість, бо і я не збираюсь відверто говорити із цим хлопцем про проблеми.  Хоча... мушу визнати, що черешня заспокоює. Хлопець хмикає, вперто ігноруючи запитання, а я й не вимагаю від нього ніякої відповіді.

- Покатаємось разом? – пропонує та киває у бік свого авто. – тобі сподобається.

- Їздити з тобою, це справжнє божевілля, — іронічно посміююсь. – ліпше відразу сплигнути з цього моста.

- Не перебільшуй, — кутики його губ кривляться у подобі посмішки. Потай заглядаю у темний погляд й розумію, що його тривожить щось, так само як і мене. Свят нещасний й це дуже добре відчувається. – я люблю швидкість, — каже, а тоді додає після коротких сумнівів. – вона стала моїм порятунком.

- Ти неповнолітній, — мружу очі. – усі ви неповнолітні, але водите.

- Бачиш номера? – обертається до свого авто, а я проводжу погляд слідом й впиваюся у цифри. – у правоохоронців є така спеціальна книжка, у якій записані усі наші номера. Навіть, коли будемо порушувати, вони не спинять. Ось так і живемо.

- Адже це незаконно й якось... аморально.

- Так, але гроші для них значно важливіші аніж закон. Сім’я, дружина, діти, батьки-пенсіонери врешті-решт. Усіх потрібно забезпечувати, а наші батьки дають їм таку можливість. Тому, власне, правоохоронцям навпаки на руку, що є такі водії як ми.

- У тебе не має водійського посвідчення... – констатую, знову вдивляючись на метушню під мостом.

- Чому ж, є, але фальшиві.

- Як наші відносини, — для чогось кажу.

- То все ж ти вирішила продовжити нашу гру, — лукаво протягує.

- Поки не було часу про це думати, — легко посміхаюся та дужче вкутуюся в шкірянку.

Літо завершилося, а разом з ним пішло й тепло. Вдень ще не так прохолодно, але на вечір відчувається холодний вітер. До того ж тонка шкірянка зовсім не рятує, бо я не розраховувала на таку затягнуту прогулянку.

- Замерзла? – запитує з якоюсь турботою. Турботою?.. про що це я взагалі? Про байдужого Свята, там точно ніякої турботи не має, а лише моя хвора видумка. – ходімо, Дано, не дурій.

Свят кладе свою долоню мені на талію й випадково торкається холодними пальцями оголеної шкіри під шкірянкою та кофтиною. Чи холодно мені? Швидше ні, аніж так... навпаки, від його дотиків, мною ніби якийсь невидимий струм проходить, який гаряче обпікає тіло. Не прошу хлопця прибрати руку, просто не хочеться. Хочеться, аби торкався... хочеться відчувати й далі його на собі. Не можу цього пояснити, але так божевільно бажаю цього.

Він відчиняє дверцята й допомагає сісти. Вперше такий турботливий, коли ми абсолютно самі й не треба грати. Все ж, можливо, тоді Оля мала рацію й у нього якась симпатія до мене, або ж це просто підтримка споріднених душ, адже впевнена... Свят, як і я сама відчуває цю схожість між нами. Бачить смуток у моїх очах та відчуває біль.

Хлопець оббігає авто та займає водійське, відразу ввімкнувши пічку.

- Зараз стане тепліше, Дан, — якось ніжно говорить, а тоді й зовсім хапає мої долоні у свої та нахиляється, вустами торкаючись до шкіри, зігріває її своїм повітрям.

- Навіщо ти це робиш... ми ж не граємо, — заплющую очі, аби насолодитися цим моментом. Аби закарбувати його та ставити безмежно на повтор. Мені так бракувало чиєїсь турботи та щирості. Так хотілось стати для когось особливою й здається, я стаю.

Особливою для Свята. Для черешні, яка засіла десь у серці.

- Я вже говорив, мишка, — ніжно шепоче, заглядаючи в очі. – мене хвилює ця гра закоханих... дуже.