Глава 19

- Дано, ти посварилась зі своїм хлопцем? – швидше констатує аніж запитує, від чого лють у мені наростає зі швидкістю світла. Ні, ну от що це за день такий? Спочатку Свят тепер мама... Божевілля. Не здивуюсь, якщо з такими темпами потраплю у психлікарню.

- Мам, — заплющую очі у спробі заспокоїтися. Не хочу сваритися ще й із нею. – він мені не хлопець, фіктивний... був. Ми розійшлися типу.

- Дано, не гарячкуй, — обережно додає. – не втрачай таких можливостей, до того ж... він ніби твій захисник.

- Ніби, — повторяю за жінкою. – я до себе.

- А обід? – кричить у слід мама.

- Не хочеться, немає апетиту.
Сьогодні вперше видихаю з полегшенням за увесь тиждень. Не думала я звісно, що доведеться пережити аж скільки всього за якихось п’ять днів. Виявляється, що можна. А що далі? Цілих дев’ять місяців на мене чекає власне пекло, не менше. По-іншому й назвати ту школу важко. Відчувала, що там буде несолодко, але щоб наскільки... Ще й Ада в понеділок теж буде на заняттях, тому чекає на нас з Олею нова доза отрути від тієї кучерявої.

Важко зітхаю й все ж даю собі заспокоїтися. У думках лише два дні. Цілих два дні вихідних, а там знову по колу. Так і промайне цей рік, а тоді я поїду до університету й забуду їх усіх. Влада, кучеряву та навіть... Свята.

Тягнусь за телефоном, аби полистати стрічку інстаграму й натикаюся випадково на профіль кучерявої. Роздивляюся потай її фото й мушу визнати, що вона красуня, але, чому така гнила та підла... Шкода, обгортка не завжди відповідає за начинку, це й псує наш світ. Раніше було по-іншому, нехай з війнами та суцільним хаосом, але так не цькували однолітки одне над одним, точно ні.

У віконечку висвічується дзвінок від Олі, тому швидко підіймаю слухавку.

- Привіт, — щебечу посміхаючись. Навіть знаю, чому вона телефонує, адже Свят...

- Бачились, — хмикає награно. – розповідай.

- Ти про що це? – удаю, що не розумію Олю.

- Не придурюйся, Дан, — нервує подруга. – що він хотів з тебе?

- Хотів, аби не завершували нашу гру, — зітхаю та потираю перенісся.

- От цікаво, — цокає язиком та замислюється, бо зникає на декілька секунд. – для чого йому все ж це все.

- Не знаю, чесно, — щиро кажу й сама задумуюсь. Тобто... Я завжди над цим міркую, але не знаходжу ніякого пояснення. – та й він не розповість, ти ж бачила цю брилу льоду.

- Ага, і не кажи, — посміюється дівчина. – зустріньмось завтра? Зробимо собі дівочий день, сходимо у кінотеатр.

- Давай, але, як щодо кіно вдома? – пропоную. – не певна, що мама дасть грошей на гулянки, а свої накопичення я вдало потратила на таксі.

- Не хвилюйся, якщо що.

- Добре, Олю, буду відпочивати, завтра зідзвонимось.

- Домовились.

Збиваю виклик та вирішую пошукати самого Свята у соцмережах, за цим заняттям проводжу щонайменше годину, але усе марно. Його ніби ніде не має, це чомусь дратує. Не знаю, що зі мною, просто не знаю. Сама відчуваю, як буквально зациклилася на його особі, цей хлопець засів у моїх думках й не хоче їх покидати. Дурепа... дурепа, бо дозволяю впускати його у свій особистий простір.

Дістаю з шухлядки навушники та вмикаю плейлист. Хочеться заспокоїтися, а ще трохи піти з реальності де не має нікого. Там, де я самотня. Падаю на ліжко та заплющую очі, відчуваючи кожен ритм. Завжди мріяла танцювати, бо відчуваю музику, але мама... вона просто заборонила мені це робити, без пояснень, без нічого. Це її звичка така, псувати моє життя. А я й відпустила усі спроби робити щось на перекір, бо набридло й просто не хочеться. Все ж, скоро я відправлюся на навчання й там буду робити усе, що заманеться.

Розплющую очі, коли хтось нахабно вириває навушник з вуха.

- Дано, що це за витівки? Я вдома взагалі-то, а ти у своїй реальності витаєш, ще й вуха закрила, аби мене не чути. – знову за своє береться мама.

- Ти ще довго будеш мене мучити? – гиркаю злісно. – ти псуєш мені життя, розумієш? Я ж не чіпаю тебе, а тобі постійно чогось не вистачає. Я не розумію тебе, от чесно, зовсім не розумію.

- Не розмовляй зі мною так! – фиркає жінка. – ліпше приберись тут у своїй кімнаті.

- Це все чого ти хотіла?

- Звісно, ти ж розвела тут безлад, — обурюється, а я розумію, що вона прийшла, аби просто зіпсувати настрій.

- Якщо ти закінчила, то я пішла, — гиркаю прихопивши шкірянку.

- Ей, ти куди?!

- Подалі від твоїх постійних істерик, — гучно видихаю та повертаю навушник на місце.

Коли лишаю стіни дому, наче розквітаю. Мене так усе дістало. Вкотре усвідомлюю, що дурним дитячим мріям не судилося стати реальністю, а я самотня. По-справжньому самотня дівчинка, яка нікому не потрібна. Можливо моє народження взагалі було помилкою, й чесно, я не розумію для чого мама залишила мене, якщо так ненавидить.

Вирішую просто прогулятися містом, тому не помічаю за думками того, як швидко змінюють пісні одна одну, а я опиняюся у центрі міста. Серед метушні людей, тут кожен проживає частинку життя. У кожного із нас воно різне, й певна, що у кожного є свої проблеми. Тому, мабуть, я справжня егоїстка, але такий факт мене заспокоює... заспокоює, що страждаю не тільки я.

Завертаю за кут та підіймаюся вулицею на гору. Знаю точно, що там спокійно й зазвичай пусто. А ще, тут продають смачну каву буквально за копійки, та тільки я не маю й гривні, бо через Свята довелося все віддати на кляте таксі.

Не знаю скільки часу просто блукаю містом, але коли опиняюсь на улюбленому місці, на обличчі з’являється легка посмішка. Обожнюю стояти на мості, коли під тобою відбувається справжній хаос. Купа транспорту, який змінюється кожної секунди. Здається, що ти у іншому вимірі знаходишся, коли слідкуєш за цим усім й ніхто не може порушити цього.