Глава 18

Весь день сьогодні не має настрою, а всі думки спрямовані у сторону Свята. Чомусь цей хлопець сильно засів у моїй голові, а ще, боюсь, що й у... серці. Це пригнічує, бо я знаю, що ніколи не стану важливою йому, та й взагалі, чи зможе хтось стати важливим цьому хлопцеві? Я ж нічогісінько не знаю про нього, про його сім’ю та відношення до них.

Мотаю головою, аби звільнити свої думки від нього, але вдається погано, від чого стає сумно.

- Ти з нами додому? — Оля з’являється поруч неочікувано. Хоча, напевно вона й була поруч, просто це я... я весь час знаходжуся не у цій реальності.

- З вами, — сумно видихаю. — здається, ми покінчили зі Святом з цими фейковими відносинами.

- Серйозно? — округлює шоковано очі. – чому не розповіла?

- Не знаю, не хотілось. – зітхаю та підтискаю губи. – слухай, байдуже. Я і не могла розраховувати на щось інше.

- Звісно, але ж... він мав захищати до завершення року, а минуло лише декілька днів, навіть тиждень не пройшов.

- Знаю, та так буде краще, —вичавлюю із себе щось схоже на посмішку. – ходімо вже, завтра нарешті вихідні.

На вулиці світило яскраве сонце й приємно гріло частини тіла. Хоча, воно вже й не таке спекотне, як влітку, але ще досі віяв теплий вітер та пахло чимось приємним. Я підняла голову, дивлячись у небо та легко всміхнулася. Вирішила, що не стану зациклюватися на Святові, а житиму власним життям, врешті, я зможу постояти за себе, а за ці чотири дні й так він зробив мені репутацію, навряд чи хтось чіпатиме колишню дівчину Свята Лютого. Хоча й ця дівчина була дуже навіть тимчасовою...

Коли опустила погляд та повернулася у реальність, помітила Свята біля його автомобіля, він стояв так само на своєму звичному місці, а сам хлопець сперся на капот, склавши руки на грудях. На обличчі у нього красувалися сонцезахисні чорні окуляри, настільки чорні, як його душа та серце. За ними не було нічого видно, але я точно знала, що його погляд прикутий до мене. Швидко відводжу погляд й стараюся не дивитися у його бік та й загалом не звертати уваги на його присутність. Що цей хлопець взагалі собі думає? Вирішив, що він може усе, може приручити мене, як маленьке кошеня й робити усе, що задумається. Так не буде, ніколи не буде, бо Дана Філатова не така просто, якою хоче здаватися. У мене теж є власна гордість. Тому минаю його з гордо піднятою головою та йду у напрямку машини дядька Гени, тільки черешня просочується у аромат осіннього повітря. Черешня, яка стала для мене найбажанішим фруктом. Чорт...

- Дано, — чую його голос позаду, але не обертаюся, не хочу. Я закрила цей кордон між нами. Закрила назавжди. Більше ніколи він не стане причиною мого суму. Ніколи. Тому, ігнорую та сідаю заднє сидіння, закриваючи за собою дверцята.

- Привіт, ти знову з нами? – посміхається тато Олі, але у мене взагалі не має настрою на щирість, тому просто вітаюсь та киваю.

- Дано, — шепоче Оля. – здається, він хотів поговорити.

- Байдуже, — гмикаю. – нехай говорить сам із собою та своїми тарганами у голові. Він не заслуговує навіть на хвилину моєї уваги. Цей хлопець звик, що усі підкорюються йому, але я... я зовсім не підвладна, тому нехай змириться з цим.

Я повернулася до вікна та зупинила свій погляд на краєвидах, які змінювалися по ту сторону автомобіля. Так здавалось, що стане значно простіше. Попереду два вихідних, тому я не побачу Свята й зможу трішки забути про нього, а в понеділок почнеться нове життя. Попереднє, у якому не буде цього хлопця.

- Дано... – чую голос подруги, але не звертаю уваги. Чомусь важко прощатися зі Святом. Не знаю, що є причиною й чому так швидко прикипіла до людини... до такої байдужої людини. Це не у моїх правилах, але щось як завжди йде не так, адже не ми самі керуємо власним серцем. Як би сумно це не було визнавати. – Дано! – гучніше додає й я виходжу з того дивного трансу. – поглянь назад, здається цей хлопець не збирається здаватися. – повертаю голову й помічаю позаду вже знайоме авто Свята. Боже, що він витворяє...

- Доню, то це твій залицяльник? – посміюється дядько Гена. – мабуть, я був не правий, коли застерігав тебе. Схоже, ти не байдужа йому. – ігнорую слова, бо знаю, що насправді у його вчинків є пояснення, про яке я не в змозі дізнатися, бо Свят занадто скрита людина.

- Не зупиняйтеся тільки, — благаю тата Олі. – не хочу розмовляти зараз із ним.

- Перші сварки, — посміхається. – у нас з мамою Олі теж були, фактично ми й познайомилися у сварці.

- Тато, — хмикає подруга. – це нікому не цікаво вже, ти розповідав сотню разів, як сварився із мамою через того собаку. – це змушує посміхнутися, бо й справді дядько Гена розповідав нам історію їхнього знайомства ледь не регулярно. Як батьки Олі прийшли купувати одну собаку й сварилися за неї, а тоді вона стала їхньою сумісною. Дивно, що такі ситуації трапляються й у реальному житті, а не тільки у книгах чи кінофільмах, хоча... те, що Свят зараз женеться за нами теж можна прирівняти до сцени із якогось фільму.

Хлопець не перевищує цього разу швидкість, не старається обігнати нас, він просто слідує за дядьком Геною та не збирається здаватися. Розумію, що нам доведеться поговорити, як тільки я опинюся за межами автомобіля, бо тоді я залишуся без захисту, без оболонки, яка бодай якось приховує мене від Свята. Чому він такий? Чому такий невизначений та дивний?.. адже, я точно певна, що не потрібна йому як дівчина, будь це по-іншому, відчула б, бо дівчата відчувають такі речі. Але... тут щось значно інше, занадто приховане.

Під власним будинком прощаюся із подругою та її батьком.

- Можливо провести тебе до дверей? – запитує дядько.

- Ні, дякую, — заперечно мотаю головою. – ми маємо поговорити, у нас виникли маленькі непорозуміння, тому не хвилюйтеся, — легко посміхаюся та лишаю автомобіль, який вже за мить зникає з зорового кола.

- Дано, — знову зве Свят, як там біля школи. – поговорімо...

- Про що? – іронічно посміхаюся. – мені зараз не до тебе, Святе, — відплачую його ж монетою та стараюся вхопити реакцію хлопця, але... він непорушний, як завжди. Йому байдуже, занадто байдуже й це ображає, якось болем коле серце й стискає його. Цілий коктейль емоцій від якого дурманить мозок, а зверху його поливають бісовою черешнею.

Заплющую очі в надії, що відкрию їх і Свят кудись зникне, виявиться дурною фантазією, ілюзією чи ще чимось подібним, але не дійсністю, бо хіба можна завдавати болю, навіть не відкривши свого рота... Розплющую очі, але він і досі напроти. Стоїть нічим не переймаючись, руки в кишенях джинсів, а на обличчя грає нещира посмішка.