Глава 17

Вранці роблю усе за звичкою: приймаю душ, збираюсь та снідаю на швидку руку. Мами чомусь знову не має, або ж вона просто переховується від мене у своїй кімнаті. Дивна вона інколи, хоча я й хочу найбільш за усе налагодити контакт із жінкою. Шкода, що потрібно це лише мені одній. Важко зітхаю, у спробі налаштуватися на позитив, врешті, сьогодні п’ятниця, а далі цілих два вихідних від тих нелюдів.

Помічаю червоні яблука та банани у тарілці для фруктів. Насправді, дуже люблю банани, але пригадуючи учорашні події, обираю яблуко та вкидаю у рюкзак, а тоді переводжу погляд на годинник, вже час виходити. Зазвичай Свят у цей час вже чекає на мене, тому накидаю куртку та одягаю рюкзак, а тоді виходжу з будинку.

Дивно, але хлопця ще не має, як і не має наступних п’ять хвилин. Дідько, а я вже починаю не на жарт нервувати, бо ще фактично декілька хвилин, і я точно спізнюсь на урок. Для чогось відкриваю телефон та шукаю у контактах номер Свята, та, чорт забирай... у мене його навіть не має. Оля вже теж, швидше за все у дорозі й повертатися за мною безглуздо. Знаю, що дядько Гена, звісно, повернеться, але я не хочу навіть просити та приносити клопіт своїми проблемами.

- Бляха, — гиркаю та по-дитячому тупаю ногою від злості. Чому так завжди стається? І, головне ж, сама попередила Олю аби не заїжджали за мною. Дурепа.

Розкриваю рюкзак та дістаю із нього простенький гаманець, перевіряючи наявність у ньому коштів, а тоді шукаю таксі та оцінюю, чи вистачить мені того, що маю. На благо, щастить, і я вписуюся у суму, яку маю. Викликаю, й тут теж щастить, бо автомобіль знаходиться дуже близько, тому й прибуває за декілька хвилин.

Настрій повністю загубився на просторах власної вулиці. От же Свят, чому не заїхав? Адже, знає, що я вже трохи звикла й Оля не заїжджає. Хоча б попередив... Я така розлючена на хлопця, здається, як побачу його, то розірву на частини. Буквально кожної хвилини заглядаю у власний телефон, а коліна тремтять у передчутті запізнення.

- Можемо їхати трохи швидше? – закушую губи та надіюсь на розуміння цього чоловіка.

- Їдемо, як можемо, — знизує плечима. – затори тільки починаються.

- Але ж... ми їдемо на виїзд з міста, тому... – приречено зітхаю, бо ще жодного разу за цей тиждень не стикалася з заторами, а тут ніби на зло усе. Наче проти мене. Бляха, якщо мене не виженуть з цієї школи прямо сьогодні, присягаюся, це стане якимось чудом.

Врешті, добираємося, та тільки, як я й очікувала, запізнююся на десять хвилин. Хутко біжу у потрібний клас й на щастя, перший урок сьогодні у Софії Аркадіївни, а вона здалася мені хорошою та розуміючою жінкою. Захекана добігаю під двері та зупиняюся, аби хоча б трішки віддихатися та зайти, як нормальна людина. Тричі стукаю у двері, а сама, буквально зриваюся усередині від страху.

- Доброго ранку, — опускаю погляд від сорому. – пробачте, Софія Аркадіївно, у мене виникли деякі складнощі...

- Доброго, — легко посміхається. – директор не бачила тебе?

- Ні... наче, ні, — видихаю повітря, що засіло у легенях.

- Тоді сідай, й постарайся, аби більше не виникало ніяких складностей.

- Звісно, — швидко кажу. – дякую за розуміння.

Йду до свого місця, та помічаю, що Влад сьогодні зайняв місце Ади й тепер сидить прямо переді мною. Бляха. Ні, якщо сьогодні не п’ятниця тринадцятого, то Дана Філатова заснувала новий нещасливий день.

- Невже Свят не відпускав? – фиркає Ворон та якось дивно сміється, а в очах блискавки божевілля. Це й не дивно, він завжди такий, а я наївно думала, що слова Софії щось змінять. – схоже, у вас була весела нічка, — зводжу брови від люті й дивуюсь. Щиро дивуюся, бо про що говорить цей хлопець? Він буквально рівняє мене із землею.

- Я не така як ви, — ціджу крізь зуби. – не стану пригати з ліжка у ліжко та курити у дворі школи. Я інша, Ворон. Ти переплутав мене зі своєю Адою.

- Владе, — гиркає вчителька. – ти знову зриваєш урок. – погрозливо дивиться на хлопця, а він на диво нічого не відповідає, лише ігнорує та замовкає.

Після завершення уроку, відразу стикаюся з Олею, яка з цікавістю розглядає мене, а у очах скаче безмежна кількість запитань.

- Навіть не питай, — гмикаю та складаю речі до рюкзака. – він... Він... Уф.

- Що він? Ти спізнилася, Дано, — наголошує. – тобі просто пощастило, що урок був у Софії, а як би інший викладач... Ти хоч уявляєш у що тебе вплутує цей хлопець?

- Здається, ще нещодавно ти раділа й наполягала на тому, що подобаюся йому, — хмикаю.

- Так, але це вже занадто. – обурюється дівчина. – що цей Свят знову зробив? Він не заподіяв шкоди?

- Ні, — зводжу брови. – звісно, що ні, він не міг мені заподіяти шкоди, бо навіть не приїхав. Добре, що таксі було поблизу.

- То це через це ти могла вилетіти зі школи? Який же він все-таки... придурок. Звісно, сам не з’являється на заняттях й про інших не думає.

- Ага, — гмикаю та йду на вихід, а Оля за мною. Я маю знайти Свята та сказати йому усе, що думаю. Так не вчиняють. Цей хлопець мав би попередити про те, що не заїде вранці, аби я придумала інший варіант добратися до цієї клятої школи.

В коридорі оглядаюсь по сторонах, в надії знайти винуватця моїх сьогоднішніх бід. Але, на нашому поверсі його немає, та вже коли спускаємося на перший, помічаю на виході з коридору директрису та Свята поруч із нею. Того, кого так бажано хотіла побачити. Вони про щось емоційно розмовляють, й ця жінка дуже розлючена на хлопця.

Коли проходимо повз них, встигаю почути лише:

- Святе, — шепотом, але з роздратуванням у голосі каже жінка. – не думай, що статус названого сина дозволяє тобі прогулювати цю школу. Я тебе вже попереджала...

Більше не встигаю нічого вхопити, бо стояти та підслуховувати досить негарно та й... занадто паливно.