Глава 16

Після дзвінку повертаємось до школи та хутко переодягаємось у шкільну форму. Вже потім йдемо з Олею до класу, у якому буде наступний урок. Ще два, повторюю собі постійно. Два заняття й повертаємося додому.
Як я пам’ятаю, то зараз урок у тієї Софії, яка ставиться до мажорів не так як інші, вона їх ніби боїться, а ніби й ні, але протистояти здібна, це мені подобається у жінці.


- Доброго дня, — посміхаюся вчительці, яка вже чекає у класі та щось розписує на дошці.

- Доброго, дівчатка.

Клас починають заповнювати школярі й за мить дзвенить дзвінок. Мої ж думки ще й досі десь блукають зі Святом. Все ж цікаво, чому він втік з уроку й не побоявся. Невже не боїться відповідальності за свої вчинки? Та й яка причина… я? Те, як повівся зі мною? Чесно кажучи, дивно це все, але ж це його життя, тому нехай сам вирішує, що робити та як вчиняти.


- Наша люба учила-а-а, — іронічно протягує Влад й змушує мене закотити очі від цієї його нахабності. Він такий огидний всередині, хоч і гарний зовні. І, чому усі красиві хлопці зазвичай такі гнилі?

- Владе? Хочеш щось сказати? – хмикає Софія Аркадіївна. – ти ж знаєш, що я вислухаю будь-які твої пропозиції, — знущається з хлопця, а його дратує, що отруйні слова ніяк не чіпляють жінку. – можливо, хочеш продовжити розписувати на дошці? – здіймає брови.

- Не у моїй компетенції, Софі-є, — протягує, навмисне не кажучи офіційно.

- Аркадіївна, Владе, — поправляє його й посміхається, дивлячись прямо у вічі. – будь вічливим хлопчиком, — дражнить його жінка, навмисне провокуючи.

- Смішна Ви, Софіє… Аркадіївно, — гмикає та стискає щелепи так, що видно, як ходять його вилиці. – наївно думаючи, що я збираюся підкорюватися оцьому всьому божевіллю?

- Божевілля, диригентом якого і являєшся сам, — констатує вчителька. Чомусь усі мовчать й удають, що зайняті своїми справами, але точно знаю, що поникнуті у їх розмову, як і я сама. – тобі б з психологом поспілкуватися. Здаєшся хорошим хлопчиком, але чомусь одягаєш маску… - Влад більше не відповідає, а лише замислюється. Можливо ця Софія має рацію й усі тут лише з масками, тільки не тими, що зазвичай одягають на обличчя, а тими, що ховають справжню душу. Після дзвінка вчителька знову спрямовує погляд на Влада: - Владе, йди до дошки, покажеш нам свої знання.

Хлопець злісно фиркає, але все ж підіймається та йде на середину класу. А, як виявляється потім, то ще й непогано розуміється на математиці. Дійсно дивно, що він якийсь непевний та такий, яким хоче показати себе. Можливо, це Ада погано впливає на нього, або ж якісь проблеми. Не знаю, та й байдуже.
Урок проходить доволі швидко, як і наступний, а потім виходимо з Олею зі школи. Чомусь за звичкою шукаю очима Свята та його автомобіль, але… Свята ніде не має, отже не повернувся, або ж повернувся, але втік не забравши мене. Ну й добре, так навіть краще, бо не впевнена, що готова опинитися із цим хлопцем у тісному просторі після того…


- Тато приїхав, ходімо, — вибиває дівчина словами із думок. Слухняно йду за подругою та сідаю до дядьки Гени у машину. Якось навіть дивно це після того, як їздила зі Святом. Хоча й тривало це недовго, всього якусь пару днів, та все одно сумно.


Дядько Гена по-батьківськи розпитує, що то за Свят та застерігає, аби була обережною із тим хлопцем. Стає навіть трішки приємно, що хоча б комусь цікава моя безпека. Шкода тільки, що не моїй мамі…


Коли приїжджаємо під будинок, попереджаю, аби вранці не заїжджали, адже чомусь певна, що Свят все ж приїде за мною. Заходжу у би донок й відразу натрапляю на маму, яка стоїть пропалюючи мене грізним поглядом.


- І де той Свят? Я бачила, що приїхала з Геною, — зіщулює очі жінка. – ви посварилися?

- Ти серйозно?! – фиркаю. – не привіт, ні тобі як справи, нічого. Відразу про Свята розпитуєш, — гмикаю. – ми не разом, затям вже нарешті… - роздягаюся та йду на кухню за яблуком. – А, твоє побачення як пройшло?

- Нормально, у мене на відміну від тебе, усе добре на особистому фронті.

- Я за тебе рада, — кажу та відкушую фрукт. – знаєш, мамо, дядько Гена застерігає мене щодо Свята, а ти… а як би він заподіяв шкоди мені, а потім через це одружився за змушенням? Ти б напевно раділа…

- Звісно, це ж така гарна можливість… - мама відкриває рота, аби продовжити, але я перебиваю, бо це образливо. Боляче, що вона так думає.

- Ніхто й не сумнівався… ти буваєш щирою й інколи мені навіть здається, що любиш мене, але… як завжди це лише мої дурні мрії, у яких ти та мама, якої я потребую. Шкода, що ти така гнила… - важко видихаю, відчуваючи як у очах скопичується волога, а тоді йду, лишаючи її саму з моїми словами. Нехай подумає, можливо зробить хоча б якісь висновки щодо цього.

День проходить швидко, а я очікую лише ранку, аби швидше поговорити зі Святом. Його поведінка дуже дивна і я чомусь впевнена, що це не просто так.

Сьогодні я зрозуміла тільки те, що усі вони чимось ображені, це й поламало цих дітей. Але... хіба, вони не такі як інші? хіба це дає дозвіл так псувати життя іншим, адже... моє життя та доля теж зламані та зі своїми перепонами. Сподіваюсь тільки, що слова Софії зачепили чимось Влада й той припинить бути таким та зніме маску, хоча... непевна.