Глава 15

Швидко хапаю сумку тремтячими руками та вибігаю з салону автомобіля, лишаючи Свята позаду. Що на нього взагалі найшло? Яка муха вкусила, що він перетворився у такого монстра… його одержимість в очах лякала, бо на мить здалось, що цей хлопець такий же, як і усі інші, а шкода…

Не обертаюся. Не дивлюсь на нього, бо просто не можу. Важко тепер, тепер він зламав те, щось таке невидиме між нами, й посіяв справжній страх. Не страх трепету перед ним, не страх закохатися, а справжній… божевільний, той, який відштовхує, який усе змінює між людьми. Що керувало ним? Одержимість… можливо, він не в собі? можливо, не з просту не спілкується з іншими. Такий відчужений від усього світу. Можливо, було помилкою лишатися з ним на одинці та довіряти. Занадто багато можливостей. Занадто багато здогадок. Занадто багато посіяного страху…

Забігаю у школу, ніби за мною женеться, щонайменше якийсь страшний звір та шукаю Олю. Мені необхідна чиясь підтримка. Необхідно відчувати, що не сама у цій боротьбі. Що не зламають мене, відчувати захист.

- Олю, ти тут, — зітхаю з полегшенням та обіймаю подругу, чим дивую її. Перерва ще не закінчилася, а враження таке, наче я пробула зі Святом не менше години у тому замкнутому автомобілі. Під прицілом його чорного божевільного погляду. Він вбивав мене, не розуміючи цього. Вбивав душу, і не хотів розуміти.

- Ти чого така знервована? Щось сталося? Знову цей Ворон? – хмуриться дівчина та гладить моє плече. Евана поруч з нею більше не має, схоже, що теж пішов переодягатися на фізкультуру.

- Ні, гірше… Свят, — шепочу тремтячими губами. Не знаю чому так гидко та образливо, не можу пояснити… навіть не через те, що він збожеволів, і справа, мабуть зовсім не у хлопцеві, а у мені самій, бо мені не хочеться… не хочеться, аби був таким поруч зі мною. – він одержимий, він інший… не такий, який був до… він змушував мене переодягатися перед ним… через банан.

- Банан? – кривиться дівчина у нерозумінні.

- Я їла банана, — коротко пояснюю. – а він…

- Збоченець, — вигукує Оля так, що декілька поглядів приковуються у наш бік.

- Ні, не думаю… Оль, ним щось керує.

- Дано, ми не у фентезі, де людиною може керувати нечиста сила, — здіймає брови. – а він просто, схоже, такий як і усі.

- Він попросив вибачення, — перебиваю дівчину. Чомусь намагаюся виправдати Свята й це до біса неправильно. – я не про нечисту силу, — насуплююся. – у нього щось сталося, точно відчуваю, саме тому вийшов з-під контролю.

- Можливо, варто зав’язати з цими іграми захисника та жертви? – схвильовано запитує та заглядає у очі.

- А, якщо Святу потрібна допомога?.. – запитую швидше себе, аніж Олю. – ходімо переодягатися, урок за декілька хвилин.

Переодягатися доводиться хутко, бо як заведено ще з минулої школи, ліпше не запізнюватися на цей урок. Інакше, штрафні присідання чи ще щось подібне, а ми з Олею такого не зацінюємо. В переодягальні лише ми вдвох, всі інші дівчата вже, мабуть на уроці, тому й ми поспішаємо на задній двір, де знаходиться спортивна площадка. Коли виходимо, усі вже построєні, чорт… отже, запізнилися.

- Що робитимемо? – нервово запитую, а тільки потім приходить усвідомлення, що це не найгірша моя проблема. Тут і клас Свята теж, от тільки… шукаю очима самого хлопця, але його ніде не має, тому з полегшенням видихаю, схоже, ці діти живуть попри правила школи. Вже потім помічаю, що подруга тягне мене у сторону викладача.

- Дівчата, запізнюємось, — хмикає чоловік у спортивному костюмі. – а, отже, штраф. – дідько, і все ж я мала рацію щодо цього. Двадцять присідань кожна, — дує у свисток й ми з Олею ніби ті ляльки виконуємо команду, тільки бачу, як той Ворон насміхається й навіть не соромиться дивитися на мене.

- Ну що, Філатова? Як тобі такі зайняття? – роздратовано кривлюсь й стараюсь не звертати уваги на цього бовдура, який шукає бодай яку причину, аби причепитися.

- А ми натреновані, — гмикає Оля та широко посміхається. Не знаю, як у неї вистачає ще сил говорити, бо у мене дихання повністю збите. – не те що ви… - тихіше додає дівчина.

Справляємося ми досить швидко, бо двадцять присідань це небагато, а тоді стаємо у стрій. Вчитель ще щось говорить, типу плану на сьогоднішнє заняття й з цього розумію, що з фіз.-рою тут все не складно, бо у вчителя до власного предмета суцільна байдужість. Але, уваги на свій клас і викладача звертаю мало, бо чую на фоні ще й іншого вчителя.

- Де Лютий? – гиркає суворо чоловік. Лютий? Серйозно? Оце так прізвище у когось. Всі замовчують й не знають, що казати, а я продовжую спостерігати. – ваш Свят вже зовсім очманів. – він щойно сказав Свят? То це у Свята таке прізвище… замислююсь, бо розумію, що вдало йому підходить. Це ж треба було так родитися й стати таким холодним та лютим.

- Агов, Філатова! – гиркає чоловік, що викладає у нашому класі. – всі вже побігли, а ти тут стоїш, — іронічно сміється. – схоже, хочеш ще штрафних.

- Ні, вибачте… - чорт. От же ж Оля, навмисне знущається. Біжу так, як тільки можу, аби зрівнятися з подругою.

- Бляха, тобі не дали штрафних?

- Не дали, — кривляюся. – ти ж знаєш, що помщусь?

- Не вийде, — важко видихає. – я не залипаю на чомусь так, як ти.

- Там просто Свят… уяви, у нього прізвище «Лютий».

- Ох, а йому пасує, — сміється Оля.

- І не кажи…

Після того, як пробігаємо три кола, чоловік дає нам спокій, а сам зникає за межами стадіону, тому ми займаємо лавки та чекаємо завершення уроку. Хлопці пішли грати у футбол, а отже Ворон не буде чіплятися й це значно полегшить проведення залишеного часу.

- Можна я сьогодні з вами додому? – запитую у Олі, хоча й знаю стовідсоткову відповідь.

- Ні, — мотає головою. – ні, ні, ні! Ти мене проміняла на свого Лютого, — фиркає насмішкувато. – отже, все, а тато, до речі теж образився.

- Жарт? - зіщулюю повіки в надії.

- Серйозно, — хмикає. – каже: «як це Даночка повелася на того хлопця?».

- Але ж ти пояснила усе?

- Звісно, — сміється дівчина. – я жартую, насправді… він хвилюється за тебе, Дано, аби ти не вляпалася ні у що, бо той Свят… цей хлопець не просто так затіяв таку гру. Спершу, я думала, що ти йому сподобалася, але зараз… я навіть не знаю.

- Я й сама не знаю, але чомусь відчуваю, що завершувати цю гру не можна поки що.

- А ти не закохуєшся часом? – обережно запитує та дивиться у очі, ніби все читає у них. Наче примусово оголює мою душу, а я даю дозвіл на це. У нас завжди так було, хоч ми трохи й різні. Оля більш схильна до спілкування з новими людьми, та до дивних вчинків, а от я… та схоже у цій школі все вийшло навпаки й система дала якийсь збій.

- Ні, ти що… - відразу мотаю головою, а сама відчуваю, як червоніють щоки.

- Дано, я ж бачу, що ти інша, — обхоплює мою руку в підтримці. – ти ж знаєш, що можеш довіряти мені.

- Ти сама нещодавно казала про нашу дружбу, — ображено хмикаю. – не думала, що піду на твій захист і таке інше…

- Пробач… - сумно посміхається. – просто, мабуть, це якийсь шок був чи стрес, але… ти завжди була найважливішою для мене. Я тебе дуже люблю, Дано.

Обіймаю її та трохи заспокоююсь. Все ж мені пощастило мати таку подругу. Нехай у нас бувають сутички та непорозуміння, але попри все, Оля залишається поруч. Вона єдина ось така близька людина у моєму житті, і я щиро вдячна їй за це…