Глава 14

Мама йде й залишає після своєї присутності неприємний посмак. Мабуть, так не повинно бути й відносини у матері з дочкою мають бути значно іншими від тих, які є у нас. Але… тут уже нічого не поробиш й не зміниш ніяк, хіба, якщо цього захоче сама жінка, що навряд чи. Важко зітхаю й знову поринаю у вивчення математики, а ще весь час думаю про фіз.-ру. Так ненавиджу спорт загалом, й дуже надіялася, що у цій школі мене омине така участь. Думала, що тут швидше напрямок на знання, а не на цей непотрібний спорт. Мотаю головою у передчутті чогось жахливо, й чомусь надіюся, аби не було спільних занять зі Святом, бо тоді мої відчуття стануть щонайменше у сотню разів гіршими.


Близько десятої спускаюся, аби хоча б щось закинути до рота, бо за усіма проблемами, навіть не пам’ятаю, коли востаннє нормально їла, але й там чекають неприємності…


- Дано, — мама сидить на стільчику за стільницею й розглядає червоне вино у келиху, яке бовтає. – чому ти така невдячна донька? Я ж усе для тебе. Усе, що я роблю, це все для тебе, а ти… ти ніколи не вміла цінувати того, що я тобі даю.

- Ти дійсно хочеш про це поговорити? – фиркаю гнівно та закочую очі. – якщо так, то обери для цієї розмови інший час, бо я дуже втомилася й хочу спокійно поїсти.

- От бачиш, — підтискає губи жінка. – навіть зараз ти не можеш спокійно реагувати. Ти сильно емоційна, можливо завести тебе до психолога, га?

- А хіба можна говорити нормально із такою матір'ю як ти? – не витримую. Так я презираю її, буквально. Вкотре повторюю, що мати не повинна бути такою. Вона має йти за свою дитину до кінця й попри усі перешкоди, але у нас… у нас все не так.

- Якою? Договорюй до кінця те, що хотіла сказати.

- Ти й сама знаєш, хоча… навіть у цьому невпевнена. Ти егоїстка, мамо, а ще, занадто меркантильна людина.

- Ти така ж, Богдано, — цідить крізь зуби. Схоже, мої слова трохи зачепили її за живе. – така ж як і я, — підіймається та підходить ближче. Встигаю роздивитися маму. На ній  шкіряна сукня бордового кольору та чорні туфлі на підборах. Волосся стильно зібране у хвіст, а на обличчі стриманий макіяж. Вже точно знаю, що мама кудись зібралася на вечір. – думаєш, я не знаю, чому ти відбивала від себе усіх хлопців, а тепер, коли з'явився цей твій Свят, ти прийняла його залицяння. Бо ти така ж, як і я.

- Неправда, — сичу. – ти знову пропустила усі мої слова й знайшла тільки вигідний для себе підтекст у них. Тому, послухай ще раз уважно, добре? Я зі Святом, бо прийняла його допомогу. Його захист… знаєш, у мене немає тата, як у Олі, який зірветься з роботи й примчить, аби показати цим клятим мажорам де їх місце… у мене навіть мами такої немає.

- Звісно… твій любий тато Олі, — фиркає та іронічно посміхається. – він для тебе важливіший за мене, й любиш ти його більше, хоча це зовсім чужа людина.

- Це не так, — мотаю головою. – ти хочеш так думати, але це не так. Почуй мене! Я люблю тебе, мамо. Ти одна з найголовніших людей у моєму житті, але не хочеш прийняти мене. Не хочеш стати мені справжньою мамою. Не хочеш…

- Припини розводити соплі, Дано, — гиркає та ставить келих на стільницю. – ти просто невдячна. – зітхає та йде до виходу. Одягає пальто й бере сумку, а тоді знову обертається до мене. – я йду на побачення… не знаю чи повернуся сьогодні, тому лягай спати, побачимося завтра.

Ігнорую її, лише фиркаю. Вона не розуміє мене, й ніколи не зрозуміє, бо не хоче цього робити. Так, можливо я теж у чомусь не зовсім права, але ж, я принаймні хочу поговорити, хочу нормально вияснити стосунки між нами. Зітхаю та відкриваю холодильник, у пошуках чогось їстівного. Швиденько вечеряю й повертаюся до кімнати.

Коли сама у будинку якось морально легшає, ніби нічого не давить й не пригнічує, ніби вільна від усіх проблем… я завжди мріяла мати велику сім'ю, мріяла, аби тато повернувся й мама була іншою. Мала надію, що з чоловіком поруч жінка зміниться, але змінювалась тільки кількість чоловіків, а вона лишалася такою ж холодною до мене. Та все ж, я не втрачаю віри, можливо, колись вона зустріне того самого, який переверне її життя та бачення на цей світ. А ще подарує мені сестричку чи братика, мабуть, тоді я не буду такою самотньою.

Після своїх роздумів приймаю душ та складаю рюкзак на завтра, а тоді залажу під ковдру й фактично відразу засинаю.

Вранці мами не має вдома, так як і обіцяла, а я катастрофічно спізнююся, тому власноруч готую сніданок та швиденько їм, а тоді натягую куртку та черевики й вибігаю на двір, де вже чекає знайомий спорт кар. Помічаю, що сьогодні не має Олі та її тата, а тільки Свят. Невже за декілька днів такий «звичай» ввійшов у звичку нам усім.

Швиденько поспішаю, аби зайняти місце поруч зі Святом.

- Привіт, — захекано видаю на одному подиху.

- Привіт, мишко, — кривиться у нещирій посмішці. – фіз.-ра? – здіймає брови та якось насмішкувато дивиться.

- Ага, — зітхаю. – поїхали.

Більше нічого не запитує, лише зі швидкістю світла доставляє мишку до школи. Чорт… ця мишка дратує. Знову ж дарує поцілунок перед усією школою, а я вже здається звикаю до таких ніжностей й буквально, тану, ніби лід на сонці.
Свят обіцяє забрати після школи, а ще попереджає, що обідати сьогодні ми будемо разом, від такої заяви ледь не давлюся слиною. До такого я ще точно не була готова, але цей хлопець з-під землі дістане, але досягне свого.

- Привіт, — посміхається Оля та швидко обіймає мене.

- Приві-іт, — ловлю поглядом її сумку для спортивної форми й потай проклинаю себе. – дідько! Я забулася форму у Свята.

- Вдома? – округлює очі від шоку.

- З глузду з'їхала? У машині звісно.

- Знайдеш його й забереш, знайшла проблему.

- Ага, доведеться бачитися із ним, а я цього не хочу, — зітхаю. – коли фіз.-ра?

- Після великої перерви.

- Чудово. Ходімо? – Оля киває та бере мене під руку, а тоді йдемо на урок.

Сьогодні Ворон чомусь не чіпляється та й косих поглядів ми теж не спостерігаємо за собою, тому три перші уроки проходять досить навіть спокійно та вперше цікаво. А на великій перерві, як і обіцяв Свят ми йдемо разом обідати. Якось соромно при ньому навіть обід обирати, тому беру лише банан, апельсиновий сік та йогурт, Свят же навпаки, великий бургер, картоплю та ще щось, чого я навіть раніше не бачила. Сьогодні ми уперше сідаємо за столик у столовій, а не йдемо на вулицю, хоча там мені якось зручніше. Оля теж відчуває себе дискомфортно, тому, коли бачу Евана зву до нас. Хлопець трохи дивується та навіть лякається, але все ж займає місце поруч з Олею. Здається, Святу така компанія не зовсім подобається й хотів він пообідати лише удвох.