Глава 12

До завершення уроку реально рахую потай кожну секунду, хочеться забрати свою руку та тіло подалі від нього. Хочеться забрати душу на безпечну відстань від його… мертвої. Вона й справді у Свята така, бо хіба можна так правдиво грати у кохання? Дихання фактично збивається й більше не може набрати нормального ритму, бо його рука й досі обпікає мої пальці, а губи… вони налаштовані залишати присмак черешні на моїй шкірі. Здається, що я буквально буду вдихати потім аромат своїх рук й навіть не подумаю змити із себе стиглість цього фрукту.

- У тебе збите дихання, — констатує без жодної емоції, втупивши погляд у мої груди, які важко підіймаються. Від такого жесту стає дуже ніяково, тому змушую себе заспокоїтися, але все обертається для мене у гіршу сторону. У такій ситуації, дідько забирай, важко заспокоїти себе, важко примусити, бо… бо це не святий Свят, от і все пояснення.

- Все в нормі, — кажу на одному подиху й швидко хапаю ручку, аби хоча б щось опинилося у руках й відволікло.

- Брешеш, — лукаво гмикає, а тоді торкається ручки, яку я щойно взяла. – це моє, Дано. – здіймає до гори одну брову. Шоковано відкриваю рота, бо це вперше, коли цей хлопець назвав мене Даною, а не маленькою чи мишкою, й насправді це приємно, навіть дуже.

- Можеш називати мене завжди за іменем? – для чогось запитую дивлячись у його очі. Очі байдужості… не інакше. Точно не інакше, бо навіть сліпий зможе заглянути у ту безсердечність та холод. Цікаво, що саме його так поламало, що тепер не відчуває нічого, що більше не живий морально. Лише оболонка, але вона не наповнена душею. Шкода…

- Тут вже нічого не обіцяю, — знизує плечима та підіймається. Спершу не розумію куди він. Адже така поведінка у цих стінах заборонена, але згодом, коли приходжу до тями з того трансу під іменем «Свят», розумію, що дзвенить дзвінок, а перерву. – до зустрічі… мишка-а-а-а, — кривиться у нещирій посмішці та йде, попередньо подарувавши поцілунок у щоку.

Свят зникає моментом, а я досі сиджу на тому ж місці, поруч з яким витає черешня. Невловимий аромат, який може вловити тільки справжній любитель… чорт. Хіба я? ні, точно ні, Дано, ти просто з глузду з'їхала, бо полюбити те, чого немає це психічна хвороба, не менше. Мотаю головою, протестуючи сама собі та складаю до рюкзака усі речі, а тоді помічаю поряд із собою подругу.

- Ну що? Як ти? – дивно грає бровами, а губи розпливаються усім обличчям.

- Він дивний… - просто відповідаю та забираю свої речі.

- Я би так не сказала, — хмикає. – ти бачила, як цілував твої пальчики. Справжній самець, — гигоче та бере мене під лікоть, а її слова буквально викликають у моєму тілі шквал емоцій.

- Навіть не говори таких слів, — грізно попереджаю та пхаю Олю уперед. – ще два уроки.

- А після? Ти знову зі своїм хлопцем додому? – констатує увагу на тому, хто Свят для мене, хоча й знає, що фіктивно.

- Ага… хоча, так не хочеться, але роблю це для нашого ж блага, — важко зітхаю, заглянувши Олі у очі. – маємо захищатися хоча б так, бо не маємо тата монарха, або хоча б маму директора цієї школи.

Дівчина важко зітхає та вмикає смартфон із розкладом наших занять, а тоді веде мене на третій поверх, повідомивши, що саме там у нас математика. Коли заходимо до класу, починається справжня спека. Чомусь попередні три уроки ніхто нас не чіпав, а зараз цей Ворон, здається злетів з котушок. Його очі наповнені нездоровим блиском, а погляд спрямований на Олю. Стараємося не помічати цього, та просто йдемо на свої місця, до яких вже звикли за ці дні, але не все так просто, як здається…

Відчуваю, як буквально серце завмирає й дихання разом із ним, а у середині все стикається у маленький клубок. Я ледь не впала, а все через цього придурка, він підставив підніжку, а тепер скалить зуби й удає, що нічого не сталось.

- Придурок… - фиркаю, зціпивши зуби, але він чує, точно знаю, бо навмисне сказала голосніше.

Зухвалий виродок обертається у мій бік та підіймає брови до гори. Тепер бачу усі його зморшки й вони мені огидні, як і сам Влад. Він не людина, а щонайменше холоднокровна тварина.

- Ти до мене? – навмисне кепкує хлопець, чим дратує мене ще більше. Стискаю кулаки й відчуваю, як впиваються нігті у шкіру, стає боляче, але цей біль дозволяє заспокоїтися, тому стараюся видихнути та просто ігнорую його. – Мишка-а-а-а, — глузує й додає голосніше. – чого притихла, миша? – вже жорстокіше додає.

- Чекаю на шоу, — не витримую та спалахую, ніби сірник. Вони так дратують мене, що не вистачає слів, аби описати свою лють. Ворон дивується та без слів робить запитальний вираз обличчя, я ж не придумую нічого ліпшого, як схопити власний телефон та покрутити у нього перед носом.

- Що це? – вже серйознішає, але все одно відчувається легка іронія. – хочеш похизуватися своїм немічним телефоном? На смітнику знайшла.

- Ой, як некрасиво, — цокаю язиком. – у цьому телефоні зі смітника є така маленька функція, як диктофон, і, знаєш, що він зробив? – уїдливо посміхаюся. – записав твої глузування над словами мого хлопця, а йому… йому здається це дуже-е-е не сподобається, — врешті падаю на стілець та хочу дістати свої речі, але не встигаю нічого зробити, як Ворон опиняється поруч та хапає телефон зі столу, але…

- Скажи свій пароль, — гримає.

- Боїшся Свята, — підмічаю й сама тішусь власною грою. Неправильно ховатися за тим хлопцем, але це мій єдиний вихід у цій брудній забаві мажорів.

- Немає кого боятися, — гиркає роздратовано. – пароль, інакше розіб’ю, - погрожує та нахиляється упритул до мене.

- На здоров'я, — весело посміхаюся. – тоді стане ще цікавіше шоу.

- Пароль, новенька! – гарчить, ніби оскаженілий звір.

- Віддай телефон, — хмурюсь. – там не має ніякого запису, просто… знай, що я теж не проста й Свят не простий, тому ліпше не грай з нами у свої ігри, бо в іншому випадку – пошкодуєш.

Хлопець кидає мій смартфон на стіл, а сам злісно перекидає власний стілець. Здається, я знову стала центром усіх подій та головною героїнею цього маленького спектаклю. Ворон більше не чіплявся до кінця дня, лише скоса погляду вав, хоча насправді не розумію його поведінки й того, чому він так поводиться.