Глава 10

На мить застигаю, кидаючи погляд то на один автомобіль то на інший, а ще не помічаю, як від шоку ледь щелепа не вітається з землею. Що-що, а от такого я не очікувала.

- Ти чого застигла, — вікно машини дядька Гени прочиняється й звідти виглядає Оля, а я ж лише проводжу поглядом до сусіднього спорткара. Бачу, як дівчина охає й здіймає брови, а тоді її лиця торкається цікава посмішка.

Врешті, вирішую, що правильно буде піти до Свята, аби хоча б цей Ворон бачив, що нас чіпати не можна. Так, я присягалася, що більше ніколи не сяду у його авто, присягалася, що не поїду з ним, але нехай виглядаю повною дурепою, та зараз бачу це правильним, тому винувато дивлюсь на подругу та її батька й опускаю погляд, заправляючи вибите пасмо за вухо. Помічаю, що ніхто не збирається допомагати з дверцятами, тому розбираюся сама із ними й радію мовчки, що мала змогу познайомитися раніше, інакше б виглядала тут повною ідіоткою. А ще, в думках сидить мама, бо я чомусь відчуваю фізично її спиною, ніби дивиться знову, а потім буде розпитувати й вигадувати щось.

- Привіт, — трохи роздратовано буркаю.

- Що з настроєм, мишка? – хмикає, підіймаючи один кутик губ.

- Навіщо приїхав? Сьогодні у школі не має тих зміюк, тільки Ворон, все. – для чогось кажу. Не знаю, але хочеться, аби знав.

- Так маю робити, — сухо кидає, а я дивуюсь. Так має робити... Для чого й навіщо це взагалі?

- Просто... там моя подруга, вони завжди заїжджають по мене вранці, а тут ти... – трохи невпевнено протягую, а Свят зривається з місця.

- Вони? – дивується хлопець. – ти ж ніби тільки з Олею дружиш.

- Тато Олі, — хмурюсь, а тоді розумію його здивування. Звісно, вони ж звикли усі, що у кожного має бути власне авто, а нас возить дядько Гена. Більше нічого не відповідає, ігнорує та впевнено кермує, а я й не витягую з Свята якісь слова, навіть більше, хочу, аби мовчав, бо... бо він лякає мене, а долоні й досі пітніють у присутності цього нахабного хлопця.

Час від часу кидаю на нього погляд й застигаю на руках, які вдало викручують кермо. Погляд й досі холодний, пройнятий чимось незрозумілим. Навіть шкода, що так... що цей Свят інший й незрозумілий. Він загадковий, ніби щось приховує, чи все ж, це просто якась маска?

До школи ми приїжджаємо значно швидше Олі, й тут вже Свят допомагає вибратися з машини й навіть обіймає легко за талію, від чого ледь не давлюсь власним подивом. Обережно переводжу на хлопця шокований погляд, але його риси обличчя навіть не змінюються.

- Що ти робиш? – тихо сичу.

- Тихіше, мишка, — каже без жодної емоції. – удавай, що тобі добре й ти щаслива, інакше не забувай, що з’їдять.

- Але тут... тільки Ворон, — врешті оглядаюсь навколо й навіть того не бачу, тільки шоковані очі інших, з якими навіть познайомитися не мала змоги.

- Слухай, ти справді думаєш, що якщо у школі не має Ади, то не варто думати про захист? – роздратовано цідить крізь зуби й міцніше стискає пальці на талії. – поглянь хоча б на декількох дівчат, помічаєш у їхніх руках телефони та те, як швидко перебирають пальці клавіатуру? Так от, мишка... всі вони зараз доносять Аді, що ти тут зі мною.

Здіймаю брови, охаю, а тоді киваю. Зараз, ніби справді приходить розуміння, що Свят має рацію, адже Ада тут типу королеви школи, тому й усі хочуть підлізти до дівчини ближче, й потрапити у її коло. Пальці хлопця досі обпікають шкіру й не дозволяють думати тверезо, бо він буквально збиває з пантелику. Чомусь моє серце ледь з грудей не виплигує при близькості з ним, черешня дурманить мозок та й серце, здається теж зійшло з розуму від спілого фрукта.

Свят зупиняється біля центрального входу, й мабуть, тут нас бачать усі хто знаходиться на дворі, стає навпроти мене та дивиться у очі. Зводжу брови в спробі вловити у них щось світле, але втрачаю час та й забуваю, що ми не самі. Буквально розглядаю його риси й гублюсь у просторі, він заворожує. Занадто, як для хлопця, якого усі так бояться. Часу подумати про те для чого Свят так стоїть не мала, тому просто зловила його поцілунок на своїх губах. Боже... Якщо я зараз не впала, то тоді не маю уявлення куди поділася. Наче злетіла, не менше. Бо тільки така різниця можлива з цим хлопцем. Мій перший поцілунок. Перший! Перший, чорт забирай, і його відібрав цей Свят, який не налаштований серйозно на наші відносини, він просто таким чином захищає мене й Олю, але... дратуюсь, бо мені подобається присмак черешні. Подобається, як ніжно він обводить язиком мої вуста, а для мене ніби нікого поруч й не має. Спершу ніяковію й не розумію, що маю робити та як відповідати, але згодом розтворююсь у черешні... у ньому. Піддаюсь на цей поцілунок й дозволяю проникнути у рот язиком, чомусь мені так хочеться... мені так добре. Вперше я відчуваю ті самі спалахи чогось незрозумілого у животі...

...а кисень потроху покидає мої легені та простір.

Відступає й посміхається. Не щиро, бачу це, але посміхається то торкається долонею мого обличчя.

- Маленька, я заберу тебе після занять, — каже та дарує поцілунок у щоку. Здається, тепер я перейняла його натуру, бо без жодної емоції киваю та стараюся сприйняти усе це, зроблене та сказане хлопцем. – ей, ти чого застигла, — це виводить з дивного стану, бо його ніжність зовсім не ніжна.

- Не розумію, — не кажу це, просто прочиняю губи, а він розуміє. Справді розуміє.

- Що саме, мишка?

- Для чого це...

- Так потрібно, — знову цілує у щоку. – то я заберу. – не запитує, стверджує. Для чогось киваю, а тоді Свят знову цілує, тільки у маківку та йде, залишаючи мене досі не у цій реальності й у стані шоку.

Якось забагато поцілунків, як для одного ранку та другого дня «зустрічань». Не помічаю, як поруч опиняється ще хтось, тому повертаюся й бачу здивовану Олю.

- Це що було? – здивовано розширює очі, але коли помічає й мій стан то трохи заспокоюється. – бачу, що й ти у повному ауті.

- Не те слово... – протягую й торкаюсь пальчиками розпухлих вуст, які щойно були у владі того нахабного хлопця. Свят точно не святий... святі не уміють так, не грішать, а я... я теж не така хороша та чиста дівчинка.

- Цікаво, для чого він все ж це робить, — закушує губу й тихенько запитує. – навряд чи для захисту, адже всі знають про те, що цей хлопець байдужий. То, можливо, ти йому сподобалася?

- Припини, — зітхаю. – глянь на мене, Олю. Я і він, речі несумісні. Ходімо ліпше на заняття.