Глава 9

Врешті, коли мама заспокоюється зі своїм допитом, дістаю телефон та телефоную Олі, адже маю дізнатися, що там і як.


- Привіт, — відразу підіймає подруга.

- Привіт, нарешті, — зітхаю. – як ти, Оль? Заспокоїлася?

- Трішки, — сумно видихає. – чесно кажучи, не знаю, як піду до школи завтра. Мені так ніяково та соромно за це усе.

- Припини, подруго, — серйозно наказую їй. – ти ж ні у чому не винна, немає чого соромитися, чуєш? Та й я завжди з тобою, ніколи не залишу.

- Тепер я знаю це на сто відсотків.

- Що там було у директора? – з цікавістю запитую та всідаюсь зручніше на ліжку.

- Ой... – важко видихає дівчина. – це було жахливо й водночас я дещо зрозуміла.

- Що саме? Оль, ну розповідай, мені ж цікаво.

- Коротше, коли тоді тебе вигнали з кабінету, тато посварився з цією директрисою, мовляв, що у них немає ніякого порядку й цим мажорам усе дозволено, навіть таке, казав, що у звичайних школах такого безладу не має, а у цій, він навіть не очікував, що буде щось подібне, тому поставив компромат, або ми вирішуємо цю ситуацію й викликаємо батьків мажорів, або він влаштує їм круту репутацію.

- Вона злякалася? – дивуюся, бо навряд чи така погроза налякала б цю школу, адже ми прості люди, й брати з нас нічого.

- Не повіриш, але батько був переконливим, — хмикає дівчина.

- Що було після того, як тих дівчат забрали.

- Потім приїхало багато дорогих машин, з яких повиходили розлючені батьки, — чую через слухавку, що Оля посміхається. – вони були дуже-е-е розлючені, Данко. Ти навіть не уявляєш на скільки, особливо тато Ади. Коли Ада побачила його, вона ледь свідомість не втратила, у очах був суцільний жах. Тоді я й зрозуміла, яке її слабке місце. Шкода її стало... – якось сумно додає.

- Ти чого? Шкода їй, не забувай, що ця кучерява зробила з тобою, — фиркаю розлючено. Ні, вона мене буквально дивує, з нею так вчиняють, а їй шкода.

- Не забуваю, але схоже Аді перепало потім конкретно, бо вперше бачила, щоб вона палила.

- Нехай перепаде, вона цього заслуговує більше ніж хто-небудь інший.

- Чесно кажучи, вони були шоковані, що їх дітки здатні на таке, — протягує Оля. – але, хто знає, можливо інші боялися розповісти про це батькам, або не мали такої підтримки, як у мене, — натякає на мій захист.

- Оль, я не могла не вступитися, — трішки винувато кажу. – вони мають також понести покарання.

- О, — після короткої паузи каже. – їх усіх не буде до кінця тижня, відсторонили від занять, — коротко пояснює. – тому, нам дихати буде спокійніше, а далі, можливо усе налагодиться.

- Сподіваюся...

- Добре, Дано, буду завершувати розмову. То ми завтра заїдемо, чи ти зі своїм новим хлопцем?

- О, ні. – різко відповідаю. – точно ні, бо з ним небезпечно, буквально. Згадала усі молитви, поки ми їхали.

- Я зрозуміла, добре, отже заїдемо, — дівчина зависає у паузі. – і, все-таки, цікаво, чому він запропонував тобі таке.

- Не знаю, Олю, мені теж цікаво, але він нічого не каже, лише ігнорує.

- Розберемося, подруго. Ну все, на добраніч, до завтра.

- І тобі, — зітхаю та вибиваю.

Після розмови беру чистий одяг та йду до ванної. Відчуваю, що тільки під гарячими струменями води, які стікають тілом, я заспокоююсь. А ще, все ж радію, що не побачу кучерявої наступних п’ять днів і всієї їхньої компанії. Не знаю скільки часу проводжу під струменями, але буквально не можу вийти з-під них, бо дійсно спокійно, ніби бруд увесь змивається за останні два дні, не той фізичний, а моральний, наче б душу очищую, та й про Свята забуваю.


Коли врешті виходжу, помічаю, що вже опівніч, тому швиденько залажу під ковдру. Мама сьогодні не пішла на побачення, що дивує, бо останнім часом вона зачастила з побаченнями, але я не засуджую. Нехай шукає своє щастя, всі на нього заслуговують, а моя мама... можливо, коли знайде кохання, тоді стане до мене трішки лояльнішою.


Засинаю я теж швидко, чомусь сьогодні мені спокійно, ранок теж наступає якось несподівано, тобто... він завжди для мене наступає несподівано, але сьогодні хоч настрій є йти до тієї школи. Дівчат не буде, а Ворон... все ж, я під надійним захистом Свята.


Сьогодні спускаюсь на сніданок, та проходить він мовчки, лише жінка, що народила мене, кидає загадкові погляди та час від часу посміхається мені. Кидаю погляд на годинник, вже час, Оля буде з хвилини на хвилину, тому підіймаюсь з-за столу та беру рюкзак.


- Дякую за сніданок, — спокійно кажу та йду.

- Гарного дня, Дано, — щиро каже й я дивуюся. Та сьогодні ніби мій день й усе у ньому так як треба. Але...

...але, коли виходжу на вулицю, буквально охаю від побаченого.


Перед моїм будинком стоять два автомобілі та три пари очей дивляться у мій бік. Чорт. Наврочила. Спортивний автомобіль Свята, а поруч скромний автомобіль тата Олі. Бляха, і що тепер робити?