Глава 8

Свят не зупиняється, та навіть, ніби й не йде, а біжить, тримаючи міцно мою долоню. Його ноги значно довші моїх, та й сам він значно вищий, я наче Дюймовочка у порівнянні з цим хлопцем. Стараюся витягнути свою руку, але він, як кліщ вчепився у неї й не відпускає. От же ж... Ще й у рюкзаку розривається телефон від дзвінків.

- Святе, зупинися! Я маю підійняти слухавку. – ледве не благаю хлопця.

- В машині, — сухо кидає він, а ми зупиняємося біля чорного спортивного автомобіля. Не знаю, що це за марка та й модель, бо не розбираюся у цьому й ніколи не цікавилася автомобілями.

Повертаюсь якось автоматично й помічаю, що усі ті діти ще досі дивляться на нас, а Ада з якимось божевіллям. Невже, Свят їй подобається? Чи можливо це моя хвора фантазія? Він відчиняє дверцята й буквально всовує мене у салон, а тоді киває поглядом на рюкзак, напевно так нагадує, що вже можна й передзвонити, сам же не говорить ні слова. Дивний він, ще з самісінького початку таким здався.

Дістаю телефон й бачу, що Оля дзвонила вже чотири рази, тому швиденько перенабираю її.

- Дан, ну ти де? Ми тут з татом на стоянці чекаємо, а до тебе додзвонитися не можна.

- Олю, тут така справа... їдьте без мене сьогодні.

- А ти? Дан, як ти доберешся? Звідси не ходить транспорт.

- Я зі Святом, не хвилюйся, — коротко кидаю. Якось незручно говорити про таке у його присутності, але доводиться якось пояснити подрузі ситуацію.

- Оу, твій новий хлопець, точно, — каже, а я ніяковію. Швиденько перевіряю гучність на телефоні, аби упевнитись, що Свят не почув, а тоді ще й пригадую, що Оля розмовляє у присутності тата. Чорт.

- Я зателефоную вдома, розповіси, як усе минуло.

- Добре, тоді бувай.

- Бувай. – зітхаю та недолуго кладу телефон на місце. Не знаю чому й з яких причин, але у присутності цього хлопця, буквально з’їдає страх. У нього якась енергетика така, неправильна. Відчуваю, як тремтять руки, а на лобі виступає піт, й знаю точно, що причина цьому – Свят, бо надворі зовсім не гаряче. І, як тепер витерпіти цілу дорогу з цим хлопцем у такому тісному просторі? Не встигаю й оглянутися, як автомобіль зривається з місця, й реально летить, а не їде. Мною відразу опановує страх, бо чомусь ще з дитинства боюсь швидкості, не знаю, що дало збій, але ось, якось так. Якась дорога для мене на транспорті – суцільний страх. От тільки з татом Олі не страшно, бо він завжди їздить за правилами.

- Можеш їхати якось спокійніше? – обережно запиту, а він лише хмикає, жоден м’яз на обличчі не рухається. Що за хлопець такий цей Свят, якщо йому на усе байдуже. Хіба можна таким бути? Це ж просто нереально...

Далі вирішую просто мовчати, а серце тріпоче у передчутті швидше дібратися дому й забутися про цей суцільний кошмар. Більше ніколи не сяду у його машину, й тим паче ніколи не поїду з цим Святом. Здається, що він ще гірше Ворона за своїм дурним характером й незрозумілим.

Коли заїжджаємо у межі міста, він нарешті запитує де саме я живу, й автоматично кажу адресу. Свят, він інший, не такий як усі.

Випадково втуплюю у нього погляд й не можу відвести його. Він справді інший, буквально у всьому: красивий, особливий, а ще... холодний. Вилиці не ходять ходором, як у інших, він без емоцій. Ніби й не живий зовсім.

- Приїхали, — сухо кидає й зупиняється біля будинку, чекаючи, коли вийду й залишу його.

- Дякую, що підвіз мене, — знизую плечима й не чекаючи на відповідь виходжу, бо знаю, що чекати її не варто, адже він не відповість, бо якийсь замкнений від усього світу.

Як тільки лишаю салон та хлопця, який жахливо пахне спілою черешнею, автомобіль з ним усередині, зривається з місця й зникає буквально за секунди. Так, ніби його й зовсім не було тут щойно, ніби це якийсь міраж, ілюзія й не більше, але точно не реальність. Важко зітхаю, ще досі дивлячись услід своєму рятівнику й розвертаюся, аби йти до будинку. Насправді я й досі щиро не розумію навіщо Святу це? Навіщо йому мій порятунок й захист від тих змій та Ворона. Не знаю й не розумію, чи щира його допомога й чи щире бажання позбутися булінгу у тій школі. Чесно кажучи, я й досі сумніваюся у тому, чи правильний вибір зробила, коли погодилася на ці фальшиві відносини, можливо я помилилася й зовсім скоро пошкодую про це, але зараз... думки, буквально, переплетені й не можуть знайти логічного виходу. Завтра на мене чекає нове життя, там, за стінами найжахливішого приміщення у моєму житті, а сьогодні я маю трішки розслабитися та викинути Свята зі своєї голови.

- Привіт, донечко, — щебече мама, якось дивно посміхаючись. Навіть підходить ближче та цілує у щоку, чим дивує.

- При-ивіт, — зводжу брови у здивуванні, бо точно відчуваю, що щось тут не так й це не з проста.

- І, що це за красунчик такий привіз тебе зі школи на дорогущому авто? – з цікавістю розпитує, а у очах затята лукавість. Тепер зрозуміло, чому вона така добра сьогодні до мене, бо надіється на щось. – а мені вже подобається ця твоя нова школа. – закочую очі та знімаю взуття.

- Ніби вона тобі не подобалася раніше, — роздратовано буркаю та йду геть до своєї кімнати.

- Дано! – гиркає мама. – хто цей хлопець? Це твій залицяльник?

- Ні, — хмикаю. - знайомий, який погодився підвезти.

- Хороші, доню, у тебе знайомства, — схвально плескає у долоні. - мама схвалює.

- Звісно...

- Коли познайомиш нас?

- Ніколи, — гиркаю. - мам, це просто знайомий, одиничний випадок, коли він мене підвіз додому, все. Більше такого не повториться.

- Шкода. Дуже шкода, — зітхає жінка й лишає кімнату. Я ж падаю на ліжко та у розпачі накриваю обличчя подушкою. Тільки другий день у цій проклятій школі, а на нас вже навалилося купа негативу.