Глава 7

- Ти?

- Я, — хмикає байдуже. – а ми вже знайомі? – хмурюсь й розумію, він має рацію, не знайомі. Тобто, я знаю Свята за розповідями Евана, а от він...

- Не знайомі, — швидко кидаю. – пропусти, я маю забрати речі. – та хлопець навіть не думає відходити, він буквально поглинає увесь простір своєю темною енергією.

- Що тут відбулось? – ігнорує й складає руки на грудях.

- Тебе це не стосується, — гиркаю. – за розповідями інших учнів, ти не розмовляєш ні з ким, що змусило порушити принципи?

- Нічого особливого, — здіймає брови хлопець та підходить ближче, нарешті звільнивши дверний прохід, але буквально закувавши мій власний простір. Відчуваю його запах черешні, здається так не пахнуть хлопці, але він... особливий, чи що? – то, що трапилося?

- Ці стерви вмокнули мою подругу в туалет, — фиркаю злісно. – можна я заберу речі.

- У мене до тебе пропозиція, — каже, а обличчя не видає жодної емоції. Суцільна байдужість.

- Справді? У тебе та ще й до мене? – щиро дивуюся. – слухай, якщо ти ще один, хто хоче звести нас з розуму у цій школі, то дарма. Я не та дівчинка, з якої легко поглузувати й ваша Ада вже це затямила.

- Ти мені подобаєшся, — каже так спокійно, ніби щось звичайне для нього.

- Тобто... – ледь не відкриваю рота від шоку, бо буквально сприймаю сказане Святом.

- О, ні, — сміється. Свят сміється, то можливо є щось у ньому все ж святе? – як людина, не більше.

- Оу, добре, — хмикаю. – то, що за пропозиція така, Свят, що не святий?

- Стань моєю дівчиною, — легко вилітають слова з його вуст, а у мене ноги стають кам’яними від такої нахабності. – суто у школі, будете з подружкою під моїм захистом, — сухо кидає.

- Навіщо тобі це?

- Якщо для усіх у межах школи ти станеш моєю, то уся ця фігня з булінгом нарешті закінчиться, — знизує плечима.

- Все одно, не розумію для чого наш захист такому, як ти, — мотаю головою та вже сама складаю руки на грудях. – Еван казав... тобто, неважливо.

- Мені байдуже, то як? Згідна?

- Не знаю... – мотаю шоковано головою. Насправді дві Дани суперечать у мені зараз, бо одна благає про те, аби погодитися й переконує, що так буде краще для усіх, адже це той самий Свят, якого боїться навіть сам Ворон, а інша суперечить й переконує, що це якийсь ще один жахливий план цих виродків. Чорт... Але ж, я і справді буду під його охороною, та й Олю вони не чіпатимуть, а якщо й ні... то вже немає, що втрачати. – мабуть, погоджусь. – цей Свят нічого не відповідає, а лише хмикає, а тоді повертається та йде геть.

Обертаюсь до Олі та шоковано дивлюсь на подругу, а вона не менш дивно на мене. Не знаю, чи правильно вчинила, але можливо й справді так буде краще, принаймні для нас. Адже, не буде у нас хоча б когось у цій школі – з’їдять й виплюнуть. Звісно, я можу тепер постояти за себе, але ж Оля, вона більш тендітна, хоч й комунікабельна... занадто, а ще довірлива. Вір потім у щирість людей після такого.

- Дивний, — витирає сльози й стверджує.

- Не те слово, — вичавлюю легку посмішку. – я за речами.

Та знову ж не встигаю дійти до класу, як звідти виходить все той же Свят з нашими речами у руках й просто тицяє їх мені, а тоді повертається до класу. Навіть подякувати не встигаю, бо усе відбувається якось занадто швидко, та й байдуже загалом.

Повертаюся до Олі, яка вже трохи отямилася після того, що сталось й допомагаю їй вийти на вулицю.

- Ти як? – схвильовано запитую, обіймаючи за плечі.

- Паршиво, — знизує плечима. – гидко після цього усього.

- Припини, — кажу. – це їм має бути гидко за свої натури, а ти лише жертва у цій ситуації, тому нічого тобі так перейматися. Послухай, я розумію, що важко пережити таке, але... варто забути усе це, вони ще отримують по заслугах.

- Ти так вступилася за мене, — легко посміхається, схиливши голову. – все ж схилялася, що жіночої дружби не буває.

- Ей, — хмурюся й відходжу, заглядаючи у очі подруги. – це вже образливо, Олю, все ж не перший рік знаємо один одного.

- Знаю... але, навіть найкраща подруга не завжди піде на такий вчинок.

- Припини, я не могла лишити все ось так, — важко зітхаю. – о, твій тато, ходімо швидше.

- Все ж ти даремно йому телефонувала, — видихає дівчина.

- Ні, нехай отримують по заслугах, Олю.

Хапаю подругу під руку та веду до дядька Гени, аби розповісти йому про усе, що сталося. Тато Олі спершу кидає погляд на рушник, що замотаний поверх голови дочки й розлючено мотає головою, дівчина ж починає тихо схлипувати. Чесно кажучи, я у повному ауті, усе розуміла, ці цькування з їхнього боку, бо ми трохи інші, у нас інші статки та можливості, а ще цінності... вони теж інші, але, щоб зробити ось таке з дівчиною, яка ні у чому не винна. Це вже за межею розумного, так не вчиняють люди у яких ще є душа. Усі вони тут мертві й просто шукають розваг, ось таких неординарних, але це правда, як би сумно не було зізнаватися. Тільки сьогодні зрозуміла, що більше не має бути межі розумного й у нас також, бо по-іншому ми тут не виживемо, ми зламаємось. Вони зламають...
Швидко розповідаю дядькові Гені, що саме сталось й він розлючено хапає свою дочку за руку.

- Ходімо, — гиркає тато Олі. – де кабінет директора.

- Тато, можливо не потрібно? – ще досі старається згладити усе дівчина.

- Олю! – фиркає. – ти моя дочка, будуть у тебе власні діти й зрозумієш тоді.

- Я проведу, — швидко тараторю та йду вперед. До самого кабінету між нами трьома повна тиша. Оля схлипує під ніс, в надії, що не буде ніяких розборів, а ми ж навпаки налаштовані на скандал.

Стукаю у двері, а тоді відчиняю двері й пропускаю Олю з татом уперед, а тоді й сама заходжу.

- Що це? – сичить дядько Гена на жінку, вказуючи пальцем на голову Олі. – що це, запитую? Хто у вас тут навчається та що за правила такі?

- Тихіше, не кричіть, й давайте по черзі. Дано, а ти чому не на уроці, ти ж знаєш правила, швидко повертайся до класу.

- Добре, — зітхаю й закидаю рюкзак на плечі. – Оль, я зателефоную після занять. – дівчина киває, а я йду на урок, як і обіцяла. Там ще й досі має бути ця сама культурна година.

Перед класом стукаю у двері й заходжу усередину, не кажучи ні слова йду до Евана й сідаю поруч з хлопцем. Він не запитує нічого, ніби розуміє, що не варто. Вчитель теж нічого не каже, наче усі тут знають, що відбулося.