Глава 6

Ловлю себе на тому, що хвала Богу нас з Олею не розділили по різних класах й ми разом. Коли заходимо з подругою до класу, помічаємо, що на одну парту дійсно стало більше. Все ж, працюють тут оперативно, й дивно, що заради нас у кожному класі встановили ще по одній парті. Сідаю за кучерявою, туди, де вже звикла за учорашній день. Перший урок проходить, на диво для мене, спокійно. Вони не чіпляються, лише чую як перешіптуються та щось гигочуть, але не звертаю на це ніякої уваги. Врешті, я вирішила бути сильнішою цього усього й провести рік гордо, а далі університет, нові знайомства, де будуть й звичайні люди, і не буде цієї межі. Важко зітхаю й чекаю закінчення уроку.

- Я в туалет схожу, — каже Оля, як тільки дзвенить дзвінок, — а ти біжи та займи парти у наступному класі. Я швидко, — посміхається наостанок дівчина та йде, а я ж беру свої та її речі й переходжу до іншого класу.
Коли заходжу у бежевий клас, помічаю, що він значно більший й розрахований на чоловік п’ятдесят щонайменше. А тоді й взагалі бачу Евана. Тут парти стоять по-іншому, вони як в університетах зведені в ряди. Еван махає рукою, кличучи до себе.

- Привіт, — шепочу, — це у нас типу лекція, чи як?

- Щось типу того, — сміється хлопець. – зараз ми будемо обговорювати літературні твори й всяке таке, так би мовити, культурна година. Розвиток, — знизує плечима й посміхається.

- Ясно... – дістаю з рюкзака речі й моментом помічаю Свята, що сидить попереду. Він байдужий, буквально до усіх. Ні, він не з тих хлопчиків, яких вважають ізгоями. Цей хлопець не сидить у телефоні, не старається знайти з кимось спільну мову, він реально сам, й здається, йому так комфортно. Великі чоловічі пальці крутять ручку, а погляд спрямований прямо. Як би фанатіла від містики, то вирішила б, що він якийсь вампір з тих самих сутінок.

- Де твоя подруга? – якось неочікувано вириває мене з думок Еван.

- Скоро повернеться, — звожу брови, а тоді дивлюсь на годинник. Дивно, бо Олі вже немає досить довго, а вона казала, що на декілька хвилин відлучиться, тому вирішую перевірити, чи усе нормально. – постежиш за речами?

- Ти куди? – здивовано запитує.

- Піду подивлюсь чи з Олею усе добре, — встаю й тільки зараз помічаю, що у класі немає жодної дівчини з кубла тих змій. Чорт, розумію автоматично, що з подругою щось трапилося.

Біжу до туалету, що на поверсі нижче, бо саме там був попередній урок. Смикаю ручку туалету, але та не піддається.

- Відпустіть, — чую плач Олі й її благання. – відпустіть, — схлипує. – я ж вам не зробила нічого поганого. – чорт. Гупаю у двері й буквально готова їх виламати від злості. Оля досі пручається й схлипує, а вони не відчиняють двері.

- Відчиніть! – гиркаю розлючено. – інакше зараз тут буде директор, присягаюся.

Двері після цих слів відчиняються майже відразу й звідти виходить декілька дівчат, які гучно сміються. Розпихаю їх та забігаю усередину, а там...

- Боже, Олю... – гірко зітхаю й підбігаю до подруги. Дівчина сидить у куточку, обійнявши себе за коліна та голосно схлипує. Її волосся повністю мокре й піджак теж намок. – що вони з тобою... Боже, невже вони вмокали тебе? – Оля киває, підтверджуючи мої найбридкіші здогадки, й зараз лють наростає усередині утричі швидше. – зачекаєш тут? – дівчина знову киває.

- Стояти, стерво! – гиркаю, дивлячись услід кучерявій.

- О, здається зараз буде шоу, — присвистує Ворон, але зараз не звертаю на це уваги, бо шоу буде феєричне і чхати я хотіла на наслідки.

- Буде, — фиркаю. – можеш готувати телефон, аби зняти, як твоя кучерява с*ка відгребе того ж, що зробила з Олею.

- Що ти там сказала? – розлючено фиркає та повільно повертається до мене.

- Кучерява с*ка-а-а-а, - протягую, навмисне цокаючи язиком. – даремно ти зробила те, що зробила.

- І, що ти мені зробиш? – весело хмикає, насміхаючись.- якщо ти не помітила, то у тебе навіть підтримки немає, нас усіх не здолаєш.

- Якщо не помітила ти, — криво натягую посмішку. – усім вам потрібне шоу, а не підтримка у твій бік, й всі вони з радістю подивляться, як кучерява королева буде схлипувати, як моя подруга у клятому туалеті, — ціджу крізь зуби.

Ада нервово дивиться по сторонах й помічає, що усі розступилися, аби дивитися на продовження усього цього дійства, тепер вона не така відчайдушна й посмішка більше не надто впевнена. Її тонка рука стискає лямку рюкзака на плечі, а благальний погляд спрямований у бік дівчат, які допомагали це все затіяти. Та справжня винуватиця у цьому вона, це я знаю точно.

Переводить погляд на мене, а я не витримую й б’ю ляпаса по її щоці. Мені абсолютно чхати, чи будуть у мене якісь проблеми після цього із законом, а можливо, просто виженуть зі школи. Я чхати хотіла на надію мами, бо так не вчиняють з людьми.

- Що ти... – гиркаю роздратовано, але ніяк не відповідає. Схоже дівчинку не навчали суворим правилам реальності, а готували бути королевою, у якої є ціла купа варти.

- Що я? – гиркаю гнівно, а тоді хапаю її за волосся та тягну до туалету. Дівчина не пручається, а йде. У її очах виступають сльози, й вони не від болю, а від приниження перед усіма цими дітками, ну і нехай. Нехай, я виглядаю, як справжнє стерво, але Оля... вона моя подруга й за неї більше не має кому постояти зараз, а вони мають затямити, що з нами так не можна. – подивися... Подивися! – гиркаю впевненіше. – ось, що твої противні руки і гнила душа накоїли. Ти зі своїм зміїним кублом за декілька хвилин зламала впевненість Олі у собі. Ти розтоптала її, а вона вірила у вас. Вірила, що десь у глибині душі ховається щирість, людяність така ж як і у звичайних людей. Благай вибачення, — фиркаю.

- Я. Не. Буду. – каже крізь сльози.

- Дано, не потрібно... – шепоче Оля. – я не хочу проблем.

- Проблем, Оль? Вони вже влаштували тобі проблеми й повелися як виродки останні, а ще називають себе дівчатами. – гмикаю та зневажливо дивлюсь на Аду, а тоді відпускаю її, якщо не буду просити вибачення так, значить буде просити по-іншому. – дай свій телефон, Олю.

- Навіщо?

- Мені треба, — звожу брови. – дай його сюди. – дівчина дістає й простягає мені телефон, а швидко телефоную її батькові й коротко розповідаю про усе.

- Навіщо ти це зробила? – гнівається дівчина. – ти хоч уявляєш, які на нас тепер чекають проблеми?

- Чхати я хотіла на це, — каже спокійно й підіймаю Олю, аби допомогти змити увесь бруд із себе. На благо, тут є душові кабінки, тому ставлю подругу під маленький кран, що вгорі й допомагаю змити. – вони не мають так поводитися з нами, ми ж люди, тому хай знають і своє місце. – відчуваю, як кидає дівчиною від нервів, тому після того, як змиваю з її волосся цей бруд, накидаю рушник та притискаю міцно до себе. – усе буде добре, не бійся.

- Ти змінилася, — легко посміхається. – войовнича стала.

- Обставини змушують, — важко зітхаю. – я піду заберу речі, а тоді почекаємо разом на дядька Гену.

- А як же урок? Нам не можна прогулювати, — схвильовано каже.

- Байдуже. Розберімось із цим, — лишаю дівчину на лаві, а сама йду до виходу з душової, та перед самими дверима натикаюся на нього... Свят, що не святий. Чорт. Що він ще тут забув?