Глава 5

Вранці, як тільки розплющую очі, настрій відразу розчиняється, бо передчуття усе ті ж погані. А ще погрози цього Владислава не давали спокійно спати, й через думки про хлопця, снилися не зовсім хороші сни. Сьогодні одягаю форму не так активно, як робила це вчора, бо бажання йти на заняття немає взагалі, ще й з мамою посварилася, а тепер і зовсім бачити її не хочу.


Коли повністю готова й до приїзду Олі лишається хвилин десять, спускаюсь до холодильника, аби взяти із собою хоча б якийсь ланч. Але не встигаю й холодильник відкрити, як позаду себе чую до болю знайомий голос.


- Не снідала, — з докором каже жінка. – може годі вже?


- Що годі? – хмикаю байдуже. – як побачення?

- Це тебе має хвилювати менше всього, — гмикає, а тоді підходить ближче, складаючи руки на грудях.

- Не сварімось? – якось з надією каже мама. – у тебе все-таки нова школа й обставини змінилися, тому не хочу, аби наші скандали якось вплинули на твоє нове життя, — розчаровано дивлюся на жінку, яка б мала стати для мене найріднішою і образливо зітхаю.

- Зрозуміло за що переймаєшся, — констатую та обходжу її. – мені час, тато Олі приїхав вже.

- Ти того її батька любиш більше аніж рідну матір, — кидає у слід.

- Мабуть, є за що, — фиркаю та просто виходжу з дому.

Сьогодні на вулиці дощ й якось дуже похмуро й чомусь я думаю відразу про те, що пообідати у дворі навряд чи вдасться, а отже, або сьогодні без ланчу, або ж доведеться йти у ту їхню їдальню й ловити на собі принизливі погляди.

Оля як завжди на позитиві, а тато тепло вітає посмішкою й рушає з місця, я ж знову пригнічена, бо погане передчуття не покидає, та й в цілому воно не потрібно, адже Ворон сам попередив, що мені капець й не жити у тих умовах. Та я ж сильна, правда? Хіба не зможу впоратися з купкою гніву у свій бік й пережити цей рік з гордо піднятою головою? Врешті, нехай ображають, засуджують, цькують, я ігноруватиму, тоді їм стане байдуже на мене й відчепляться. Трошки заспокоююсь, бо мій план здається зараз геніальним.

- Приїхали, дівчатка, — каже дядько Гена.

- Дякую, татко, що привіз, — посміхається подруга.

- А у мене є вихід хіба? – весело сміється чоловік, а Оля виходить з автомобіля. Дядько Гена переводить погляд на мене й хмуриться. – у тебе все добре? Якщо хтось ображає, Дан, ти тільки скажи, я їм тут влаштую.

- Ні, — вичавлюю посмішку. Не знаю, чи виглядає вона щирою, але я максимально стараюся, аби не вмішувати в це усе ще й тата Олі. – все добре, справді. Просто нові обставини й мені трохи незвично, але... все владнається.

- Я завжди поруч, Дано, — серйозно каже. – ти ж для мене ніби донька.

- Я знаю, дякую Вам.

- Ну, Данко, — тягне роздратовано подруга. – ходімо вже, бо знову на уроки спізнимось.

- Добре, я йду, — закочую очі й зітхаю. – до зустрічі, — дивлюся на тата Олі й виходжу з авто, крокуючи за дівчиною.

Сьогодні усе довкола занадто напружує, хочеться знову повернутися й втекти кудись і вже точно не додому. Буквально не маю уявлення як витримаю сьогоднішній день тут, хоча й надіюся, що цей Влад знову не прийде до школи й зробить моє життя спокійнішим.

У подвір’ї школи відразу помічаю ту ж саму компанію, що й учора. Й ледве не стогну від розчарування. Ворон обіймає кучеряву за плечі й весело регоче їй у саме вухо, а тоді й взагалі цілує у щоку. Застигаю на картині ідеальної пари по їх мірках й звожу брови, бо мені противно. Не знаю скільки часу так стою, але, коли помічаю, як темний погляд хлопця падає у мій бік, а посмішка зі щирої перетворюється на лукаву та нахабну ледь не втрачаю здатність вдихати повітря. Влад знову нахиляється до кучерявої і щось шепоче їй на вухо, а дівчина у свою чергу киває й сміється. Чорт...

- Хто це тут у нас? – з заціпеніння виводить знайомий голос. – Дана, — вказує на мене. – й Оля, вірно?

- Ева-а-ан, — протягує подруга. – привіт, нарешті хоч одна нормальна людина на горизонті.

- Привіт, — заправляю пасмо волосся, що вибилося з хвоста, за вухо й ніяково посміхаюсь. Якось незручно й незвично, що з нами говорить хтось їхнього рівня. Нормально говорить.

- Одна нормальна людина? – кривиться у незрозумілій посмішці. – подруга твоя здається теж нормальною, — відмічає Еван й дивиться на мене.

- Тільки здається, — Оля закочує очі. – вже другий день поспіль, як божевільна вишукує щось у цих школярах, ніби вони її з’їсти усі планують.

- Не дарма, — хмикає Еван. – та компанія й дійсно божевільна. Вони з усіх новеньких цькують й придумують свої ігри, аби потопити їх, тому, думаю ви не виключення, але я постараюсь вам допомогти.

- Та ні, наче все нормально, й відношення нормальне, — знизує плечима дівчина й складає руки на грудях. – Ада навіть запрошувала нас на обід за свій стіл.

- Оу, — хмуриться хлопець. – знову її наживки, не піддавайтеся так легко їх іграм.

- От і я про те ж, — важко зітхаю й знову кидаю погляд на Аду з Владом. А тоді, якось випадково помічаю ще одного хлопця, який взагалі не відповідає усім нам, буквально. На ньому не має форми, а піджак замінює об’ємна шкіряна косуха. Обличчя бліде й погляд такий, ніби вбивчий, буквально. Він такий хмурий, що навколо нього збирається сірість. Хоч і дощ завершився, а дивлячись на нього, бачу ніби справжню зливу. Він не звертає уваги на жодного з учнів, за те сам привертає увагу кожного. А ще, Ада. Дівчина дивиться на нього якось фанатично й закохано. Дивно...

- Хто це? – кажу перше, що приходить у голову й що цікавить.

- Свят, — зводить брови Еван. – але зовсім не святий. Його тут усі бояться, навіть вчителі, а ще ніхто не знає хто він й звідки взявся, звісно, лише директор. Коротше, містер-загадковість. Навіть Влад його побоюється, хоча й він не спілкується ні з ким, але тримає усіх під контролем. Дивно, так? – вже веселіше каже. – не зважайте, Свят навіть не говорить ні з ким, й ще рідше з’являється на заняттях, тому сьогодні щось дало збій й він з’явився.

- Ясно... – в голові промайнула ідея, щоб ближче триматися із цим Святом, можливо тоді він зверне на мене увагу й Влад боятиметься підходити й дивитися у мій бік. Божевільно... Такий, як цей Свят точно не зверне увагу на звичайну сіру мишку.

- А він нічого, — присвистує подруга, закусуючи губу. – непогано було б такого мати, то в якому класі цей таємничий Свят, що не святий?

- Мій однокласник, — знизує плечима. – до речі, щодо цього, час на урок. Не забувайте, що спізнюватися у цій школі не можна.