Глава 4

- Чого йому треба від тебе? – хмуриться Оля й запитую шепотом, коли наближаюсь до неї.

- Грозив пеклом, — хмикаю.

- Це я чула, — здіймає до гори брови дівчина та обводить поглядом двір. – здається, не тільки я.

- Байдуже, — фиркаю. – ходімо швидше звідси, я ледь дочекалася закінчення цього клятого дня. – хапаю подругу під руку й веду до автомобіля її батька.

Додому ми дістаємося досить навіть швидко, тато Олі розпитує про перший день у школі, а подруга розповідає усе, оминаючи історію про наше перше знайомство з дітками, які тут навчаються. З кожним новим віддаленим метром, відчуваю себе спокійніше. Буквально, видихаю й серце відпускає. Ніби, я не за декілька кілометрів, а щонайменше перелетіла через океан від того Ворона та кучерявої. Шкода, що завтра доведеться терпіти їх знову, а тоді ще три робочих дні й далі вихідні. Цілі два дні без їхніх пик. Швидше б...

- Привіт, — кричить з порогу жінка, що народила мене, але й досі не навчилася любити. – як перший день? – виходить з вітальні й посміхається. Так, вона буває хорошою до мене й навіть щирою, але... але все не так яскраво, як це може здаватися, на перший погляд. Моя мама така жінка, сильна та незалежна й якоюсь мірою я її розумію, бо важко виховувати доньку без чоловіка. Тато зламав її, тепер вона зовсім інша. Підійнялася самостійно з самісінького дна не зважаючи на вагітність й стала ландшафтним дизайнером. Замовлення не такі часті, але грошей вистачає.

- Привіт, мам, — кажу, й бачу як вираз жінки змінюється, коли помічає мій настрій.

- Ти чому така? – складає руки на грудях й впирається у дверний прохід. – щось у школі не так?

- Усе так, — нахабно брешу, бо знаю, що добре моя розповідь не закінчиться, й врешті я ще й опинюсь винною.

- Точно, Дано? – звужує повіки, ніби хоче вишукати правду у якихось моїх діях.

- Мам... – гиркаю, не витримавши та минаю жінку, аби пройти до своєї кімнати. Чую за кроками, як йде за мною та не збирається відступати.

- Дано, що за поведінка? – насуплюється. – ти як з мамою розмовляєш? Ти геть невдячна...

- Я, мамо? Я невдячна? – фиркаю, розвівши руками. Вже й непевна, що мрія опинитися вдома після пережитого кошмару була вдалою. – подивися на себе. Я щодня потребую твоєї уваги, завжди радію, коли ти проявляєш хоча б капельку тепла у мій бік, а зараз... – хмикаю розчаровано. – ти зациклена тільки на тому, аби мене не вигнали. Хоча... хоча знаєш, мені там було жахливо погано, я ледве дочекалася завершення навчального дня, й як би не ти, втекла б ще з першого уроку й більше не провернулася.

- Що ти таке говориш? – роздратовано хмикає жінка. – ти хоча б уявляєш, який шанс тобі випав? А у тебе язик повертається таке говорити. Невдячна.

Ображено хмикаю, розглядаючи вигляд за вікном. Як вона може говорити це усе? Я завжди мріяла, аби мама заспокоювала мене у такі моменти, підтримувала. Натомість... ця жінка ще більше мене ламає. Розуміння того, що на цьому світі у мене практично немає нікого б’є у саме серце. Я так хотіла, аби у мене була та справжня мама, яка захистить від усіх цих звірів, або хоча б вислухає, але маю тільки докори з її боку.

Звинувачення у тому, в чому не винна. Зітхаю й повертаюся до жінки обличчям.

- Ти навіть не хочеш запитати, чому мені було жахливо... – важко видихаю.

- Це мене не має хвилювати, та й тебе також. – гмикає мама й поправляє хвіст на голові. – ти ж знаєш, що це усе гормони, вік, впевнена, що ти з кимось цукерку не поділила, а робиш з мухи слона, Дано. Не зациклюйся на таких дрібницях, ліпше думай за навчання та за майбутній вступ до якогось престижного Вишу. Не забувай, доню, що ти маєш тягнутися, аби вступити на бюджет.

- Звісно... – хмикаю. – тягнутися. Тягнутися. Тягнутися. А, що як я вже втомилася? Мені важко від навчання, а у такій атмосфері, яка у тій школі буквально витає, вчитися неможливо, ти лише думаєш, аби тебе не зжерли ті монстри.

- Не думала, що ти у мене така слабка, Дано, — цідить мама. – я розчарована у тобі, сподіваюсь, що завтра цей твій нервовий сплеск мине й на землю спуститься моя донька, а не ось ця жалюгідна дівчинка. – її слова ріжуть мене живцем, видирають душу та змушують тіло тремтіти. Я важко ковтаю той кім, який застряг у грудях й змушую себе не розплакатися перед цією людиною. Моя мама... рідна мама, яка ще вранці готувала сніданок, зараз ось така. Байдужа до мене усім серцем. Ніколи не розуміла її й її ставлення до мене. Чому у цієї жінки постійні переміни настрою спрямовані лише на мене. Вона постійно гнівається й вимагає чогось. А я так втомилася бути гарною донькою, яка підвищує її репутацію.

- Слабка... – повторюю за нею її ж слова та лягаю на ліжко заплющуючи очі. Мама більше нічого не говорить, а спокійно йде з моєї кімнати, напевно розуміє, що далі розмова буде безтолковою. А я радію цьому, щиро.

До самісінького вечора не виходжу зі своєї кімнати, фактично весь день виконую домашнє завдання, якого вже у перший день задали, ніби на місяць уперед, лише, коли чую як двері за мамою зачиняються, спускаюсь, аби повечеряти. Вона знову пішла на чергове побачення, знаю точно. Ця жінка не може без них, бо тільки у чоловіках шукає фінансову підтримку. Це правда, моя мама меркантильна й живе на цьому світі тільки заради репутації та грошей. Ми ніколи не були багатими, але й бідними не були, та їй постійно всього не вистачає, а я й не засуджую її. А чому повинна? Нехай проживає своє життя, як бажає, а у мене ж своє.
Відварюю пасту з томатами та сиром та швидко вечеряю, а після мию посуд й приймаю душ.

Сьогодні мама повернеться пізно, тому відчуваю себе вільною. Після ванної залажу під ковдру та дістаю телефон вмикаючи інстаграм. Чомусь, мені жахливо хочеться знайти того Ворона й подивитися на його профіль. Не знаю, що керує мною та моїми бажаннями, бо у нашій ситуації, я точно маю ненавидіти його й хотіти бачити в останню чергу.