Глава 3

- Вгамуйся, придурок, — фиркнула я, не зводячи погляду з цього нахабного типа.

- Стерво, — зціпив зуби хлопець й різко обхопив руку вище ліктя своїми пальцями. – ти знаєш хто я, дівчинко? Хоч уявляєш кому переходиш дорогу й яку помилку робиш?

- О, справді? Помилку? А ви тут усі інші, так? А ми ж не того сорту, по стандартах не підійшли? То послухай ти, Ворон, — протягую, а він дивується. Схоже, не здогадувався, що так швидко дізнаюсь хто він такий. – ми теж не прості дівчатка з яких можна ось так легко цькувати лише за те, що ми іншого класу, не у тих батьків народилися. Під твою скрипку я точно не буду танцювати, тому раджу вгамуватися та жити у мирі. До речі, мені не цікаво хто ти й це не має ніякого значення, бо теж умію випускати кігті.

- Твої кігті зовсім не гострі, — сичить, нахилившись у саме вухо.

- А ти ще й не знаєш, якими вони можуть бути, тому не сумнівайся, що не на ту натрапив, — гиркаю відступивши та минаю хлопця. Не знаю звідки скільки сміливості у мені, бо насправді я далеко не така дівчинка, яка в змозі постояти за себе. Оля теж шоковано витріщається на мене, а я лише знизую нервово плечима.

- Оце ти його взула, — хмикає подруга та весело посміхається.

- І, щось підказує мені, що зробила це даремно... – нервово сміюсь та протягую.

- Перестань, нехай знає своє місце, — гмикає дівчина. – те, що вони багаті не значить того, що їм все дозволено. Врешті ми усі однакові.

- Я б посперечалася...

Усю велику перерву проводимо у дворі школи, й чесно сказати, мені тут набагато комфортніше, бо ніби нічого не тисне на тебе з усіх сторін, та й лиць немає тих, що вже встигнули набриднути. Хочеться додому, а ще більше, повернутися до попередньої школи, аби забути усе це й жити як раніше. Ще й цей мій концерт, відчуваю усіма нутрощами, що з рук мені така витівка точно не зійде. Той Ворон ще й натякнув на те, що не остання людина у цій школі. Звісно, й так було зрозуміло, адже цей хлопець пропустив три уроки, а тут це наче у військовому ліцеї, за прогул відразу виганяють без пояснень. Важко зітхаю й чую, що вже дзвінок заполоняє територію школи, а отже – урок. Ще три, три уроки й можна буде видихнути на сьогодні.

- Ходімо?

- Так, — киваю та підіймаюсь прихопивши тацю, аби віднести її у їдальню.

- Можеш залишити, — чую позаду незнайомий чоловічий голос. – це приберуть, тут так заведемо, — посміхається якийсь темношкірий хлопець звертаючись прямо до мене. На ньому така ж форма, як і у нас. – Я – Еван, а ви схоже ті самі, новенькі, що за стипендією.

- Так, ми ті самі, — зітхаю, закотивши очі. Чомусь упевнена, що й він буде чіплятися до нас зі своїми претензіями.

- Отже, ви дуже розумні, якщо змогли відхопити такий шанс, до речі, як вас звати? – коли чую вперше щось адекватне від людини, яка тут навчається, видихаю й розслабляюся.

- Дана, — кажу спокійно та навіть легенько посміхаюсь. – це – Оля, вибач, що трохи агресивно відреагувала, просто тут такі нестерпні діти навчаються.

- Знаю, — хмикає. – ходімо на урок.

- Ти теж в одинадцятому? – запитує Оля у хлопця.

- Так, але у паралельному, — Еван зупиняється біля червоних дверей. – я прийшов, сподіваюсь ще зустрінемось.

- А він нічого такий, — хмикає Оля та накручує пасмо волосся на палець. – от бачиш, я ж казала, що тут й нормальні діти є.

- Не варто так відразу довіряти усім, Оль.

- Ходімо, — видихає й відчиняє двері блакитного класу. Ми знову трішки спізнилися, але на цей раз вчителька не розглядає нас, ніби якихось незрозумілих об’єктів, а навпаки приємно посміхається та вказує, аби сідали на місця.

Те місце на якому сиділа попередні три уроки було зайняте Вороном. Схоже, кучерява встигла донести, що на ньому сиділа я, бо цей нахабний придурок тепер скоса дивиться у мій бік та криво посміхається.

- Дівчатка, сідайте разом, зараз охоронець принесе стілець. Сьогодні ми нічого записувати не будемо, тільки слухати, тому маю надію, що вам буде комфортно, а завтра питання з місцем вирішиться.

- Софіє Аркадіївно, здається тут просто хтось один зайвий для класу, — гмикає все та ж кучерява. – наші класи завжди були розраховані тільки на п’ятнадцять чоловік, — прискіпливо протягує та зводить кутики губ у лукавій посмішці.

- Аделіно, — прокашлюється вчителька. Схоже, що боїться цих дітей, але не настільки підкірна їм, як інші. – будь вихованою, врешті, тепер усе змінилося й зайвих тут немає.

- Мені здається, Ада має рацію, — хмикає той Ворон, переминаючи у довгих пальцях олівець. Застигаю на плавних та водночас чітких рухах й не можу відвести погляду. Чомусь це заворожує. – мала бути тільки одна, то чому їх дві?

- Ми не речі, — гиркаю, не витримавши. – і, ми тут, так що не потрібно про нас у третьому лиці.

- Кішка випускає кігті, — награно здіймає руки над головою й удає, що злякався. – ті самі, що й обіцяла. – злість вирує та набирає обороти, а тоді помічаю здивований вираз обличчя Аделіни. Схоже, вона не рівно дихає у сторону цього Ворона.

- Аделіно, Владе, — трохи гучно кладе підручник на стіл вчителька. – припиніть цей гал, врешті, ви не звірі, а лише діти. Майте повагу й не соромте нашу школу.

- А, Ви, Софіє Аркадіївно, — нахабно протягує кожну букву імені. – стежте за тим, як говорите зі мною, інакше самі знаєте, куди прокладеться Ваша стежка.

- Не лякай мене, Владе, — посміхається прямо в обличчя. Боже, що відбувається у цій школі. Повне божевілля, не менше. – ти тут прости учень. Не більше. – Ворон важко видихає повітря, настільки, що ніздрі розширюються. Схоже, ця Софія його зачепила чимось. А мені подобається вчителька, бо всі інші з якими встигла познайомитися, так бояться й словом заперечити противним діткам, а ця, ніби не боїться їх, не боїться нічого.

Після уроку стараюся якомога швидше втекти з очей Ворона й кучерявої, коротко кажучи, я буквально переховуюся й з’являюся тільки перед самим уроком. Так минає ще три заняття, а тоді приїжджає тато Олі й ми з подругою прямуємо до автомобіля.