Глава 2

У туалеті вмиваю обличчя, змивши повністю всю косметику, яку наносила вранці, хоча її й небагато зовсім. Як Оля не може бачити очевидного й запевняти у тому, що я просто накручую себе. Тільки за одним лише поглядом того хлопця було зрозуміло, що моє життя у цій школі зіпсоване. Важко зітхаю та дивлюсь на себе у дзеркало, чому так? Чому, ми для них інші? Чому не можна просто бути людяними та принаймні розумітися? Чому... Гмикаю, коли пригадую, що саме сказав той виродок. Осоромив нас з подругою перед усім ліцеєм назвавши фактично лезбійками. Дурень. У нас набагато простіші діти, аніж у них. Ці мажори зациклюються на усьому поганому, для них точно заборонений плід солодкий. Наркотики, алкоголь, секс та тупі ігри на людей теж тут бурлять. Важко зітхаю й дістаю серветки, аби витерти каплі, що лишилися на обличчі. Я маю зібратися й не впасти в лайно в перший же день, врешті я сильніша цього мажора й зможу дати раду. Все ж не маю підвести маму й вилетіти з цієї школи, бо для неї моє навчання тут дуже вже важливе, та й для мене теж, але ліпше з простим дипломом, аніж з таким відношенням.

- Ти довго, — фиркає Оля, коли виходжу з туалету. – ми зараз на урок запізнимося через тебе та твої вигадки.

- Годі вже, — не витримую. – вигадки? Ти й дійсно ніби сліпа, а якщо запізнювалася на урок, потрібно було йти.

- Ну все припини, Данко, — врешті зітхає подруга. – не будемо сваритися. Забудьмо те, що сталося й не будемо сприймати того хлопця, домовилася?

- Так, — зітхаю після довгого мовчання. – ходімо на урок. До речі, де він?

- На другому поверсі, у них тут кабінети не за цифрами, а за кольором, тому розберемось, — легко посміхається й хапає мене під руку.

Ми підіймаємося із Олею на другий поверх й справді потрібний кабінет знаходимо швидко, бо усі двері розфарбовані у різні кольори. Наш жовтий, тому й заходимо у насичено жовтий кабінет, перше, що потрапляє на очі це група школярів, які були сьогодні там, у дворі разом із пихатим хлопцем. Це вони насміхалися з нас, а я вже потай ковтаю слину від якогось страху. Ну чому доля складається саме ось так? Чому вони є нашими однокласника?
Погляди двох дівчат фокусуються на наших постатях й помічаю як одна із них, та, що кучерява звужує повіки й криво посміхається. Ігнорую таку її поведінку й переводжу очі на вчителя.

- Ви... новенькі? – поправляє окуляри на переніссі та також дивно оглядає нас.

- Так, ми за стипендією. – усміхається Оля. – вибачте, що запізнилися, більше не повториться, — швидко тараторить подруга.

- Сподіваюсь на це, інакше вилетите, дівчатка, — нещиро посміхається. – на сьогодні вибачаю.

І я розумію, зараз справді розумію, що таких як ми тут не сприймає ніхто. Звісно, ми не ті дітки, які можуть «заробити» собі оцінки, так би мовити, не чесним шляхом, ми лише самі звичайні дівчата, яким пощастило вступити за програмою на безкоштовне навчання. Як би на нашому місці опинилися інші, було б таке ж саме відношення, тому я маю це перетерпіти. Просто маю навчитися жити у цих умовах не зважаючи ні на що. Лишився тільки рік, а далі... далі коледж й ніколи навіть не згадаю про усіх, з ким познайомилася тут.

Проходимо повз вчителя та займаємо дві останні парти в класі. Так, саме дві, бо вони тут не як у звичайних школах, вони одномісні, але не встигаю й зошита викласти, як відчуваю на собі прискіпливий погляд. Підіймаю очі й стикаюся з кучерявою.

- Даремно ти зайняла місце Ворона, — хмикає. – я б радила пересісти.

Обводжу поглядом увесь клас, а тоді знову повертаюсь до дівчини.

- Справді? Тоді порадь місце, — всі парти, включно з цією зараз зайняті, і я поняття не маю, як ми будемо сидіти, коли повернеться цей Ворон.

- Твоє місце точно не тут, — гмикає. – а десь... десь там, звідки припхалася. Твоє і твоєї милої подружки. – додає дівчина.

- Не тобі вирішувати де моє місце, кучерява, — фиркаю, зціпивши зуби. – якщо я тут, то заслуговую на це. Так, я не можу дозволити бути собі таким гнилим стервом, але мої мізки значно заповненіші твоїх.

- Ах ти ж... – кривить свій носик, який явно зробила хірургія, бо у людей від природи такого бути не може.

- Ада, — спокійно каже. – повернися за свою парту, для розмов є перерви.

- Звісно Германе Ростиславовичу.

Весь урок ми не спілкуємося, я лише встигаю те й робити, що конспектувати слова учителя. Коли слухаєш цього Германа Ростиславовича відразу відчуваєш рівень між звичайними державними вчителями й цими. Вони різні, буквально у всьому й мислення різне, абсолютно. Розумію, що з цієї школи я справді можу багато чого взяти для свого подальшого життя, але чи справлюсь... чи витримаю таке ставлення й не зламаюсь завчасно.

Решта уроків проходять без зайвих розмов з новими однокласниками й кучерява більше теж не чіпляється, лише помічаю весь час їхні косі погляди та перешіптування. На великій перерві з Олею йдемо у столову, аби хоч чимось перекусити, але, коли бачимо ціни на усю ту їжу просто жахаємося й, аби не привернути до себе ще більше уваги беремо хоча б по булці та соку. Зі столиками тут теж не густо й усе, як у тих американських молодіжних серіалах, всі різними компаніями й лише ми тут удвох і не знаємо куди втулитися, бо усе зайнято.

- Ей, дівчатка, — обертаємось та стикаємося поглядами з тією самою Адою та її нещирою посмішкою. – йдіть до нас, — оглядає усю столову, а тоді розводить руками. – бо місць більше не має.

- Ні, дякую, — гмикаю та хочу оминути столик цих мажорів.

- Дан, ти чого? – шепоче на вухо Оля. – це для нас такі перспективи, а ти відмовляєш їй.

- Оль, припини. Ти ж розумієш, що ця дівчина зве нас за свій столик недаремно? Вони весь день скоса дивляться на нас та обговорюють, а ти вперто ігноруєш це, ніби не помічаєш.

- Просто не зациклююсь на всіх цих дрібницях, — знизує плечима. – можливо, дізнавшись вони нас ближче, зрозуміють, що ми вже не такі й погані.

- Даремно ти у цю маячню віриш, у них так не буває.

- Тобто, не сідаємо з ними? – з надією заглядає у очі.

- Не сідаємо, — мотаю заперечно головою.

- Ну добре, вговорила, — врешті посміхається. Потай дякую Олі, що її непосидючість на цей раз поступає розумності й вона лишається зі мною й не залишає саму.

- Ходімо на вулицю? – запитую, коли помічаю, що досі жоден столик не звільнився, а у дворі школи я помітила ще вранці непогану територію зі столиками та лавками. Оля киває й залишивши свої таці, беремо склянки та булочки й рушаємо у двір.

Коридори ліцею фактично пустують, бо усі зайняті обідом, та й обідня перерва тут не звична для нас, а цілу годину триває. Врешті видихаю й навіть трохи заспокоююсь, бо очікувала набагато гіршого, але та Ада більше не чіплялася, тому можливо все не так страшно? Але, яке було моє розчарування, коли перед самісіньким носом вихідних дверний, вони відчинилися й я зі своєю склянкою врізалася у того самого... чорт забирай, Ворона.