День починається не найкращим чином. Не знаю, ніби мала б радіти. Сьогодні у нас з Олею перший день в елітній школі. Школа для багатіїв, а ще мрія будь-якого зубрили, тобто нас з подругою. Простих дівчат, яким пощастило отримати квиток до цієї школи. Не уявляю, що нас чекає за її стінами, та ми так довго цього чекали та мріяли опинитися там. Бо тільки за її стінами ховаються найкращі викладачі, тобто їх навіть найкращими важко назвати, бо всі вони з-за кордону.
- Доню, йди їсти, — зве мама. Дивлюсь останній раз у дзеркало, поправляю золоте волосся. Цікаво, мені дозволять ходити з розпущеним, бо у нашій школі це повністю заборонено, а там... Правила для багатіїв неписані, окрім обов’язкової форми, що дає тобі ярлик «еліта».
- Йду, мамусь, — спускаюсь сходинками до кухні. Так, живемо ми досить непогано, але й небагато. Чомусь зраночку маю погане передчуття й не розумію з чим саме воно пов’язане.
Звичайно, чого це я, страшно просто потрапити до школи й опинитися серед мажорів, де на їхньому фоні будеш сірою мишкою. Уявляю ці принизливі погляди, які вказують на те: «як цим ніщим сміють видавати стипендію». Боюсь, що ми станемо для них м’ячиками для биття, але...можливо мої страхи марні, не знаю. Не усюди ж так, а я лише начиталася книг та надивилася фільмів. До речі, зараз відчуваю себе героїнею серіалу з «Еліти». Посміхаюсь, бо ніби й дійсно потрапила туди.
- Дано, чому так довго? Хочеш спізнитися у перший же день? – якось з докором глянула на мене мама. Розумію її, з такою стипендією не варто нариватися на виліт, бо ми цю школу ніколи у житті не дозволимо собі, а з її дипломом хоч у Оксфорд. Тому спокійно видихаю й стараюся зібрати сили до купи й не показувати свого страху. Я маю довести мамі, що я сильна дівчинка, що впораюсь і не проґавлю єдиного шансу.
- Ти маєш рацію, мамусю, — легко посміхаюсь та приймаюся за сніданок. – Вибач, що так довго... формою любувалася.
- Налюбуєшся ще, Дан, але більше не спізнюйся, бо вилетиш й повернешся до старої школи, — чому вона так? Чому не вірить у мене й думає, що точно нічого не вийде?
Ігнорую сказане й швидко доїдаю сирники та запиваю їх какао, а тоді хапаю рюкзак з емблемою школи та востаннє дивлюсь у дзеркало й переконуюся, що з виглядом усе в нормі.
- Мам, Оля приїхала, я побігла, — кричу наостанок й вибігаю з будинку. Встигаю лише схопити мамине «успіхів», а тоді мчу на усіх парах до вже знайомого автомобіля.
Заплигую до салону на заднє сидіння поруч з Олею. Її тато завжди нас возить до школи, а дівчина завжди вмощується позаду. Так відчуває себе, ніби їде з водієм, як королева. Не подумайте, вона не зазнана дівчинка й тата свого дуже любить, просто такі у нас «закони».
- Привіт, — цілую подругу в щічку. Помічаю, що сьогодні має зовсім інший вигляд. Ніби на свято зібралася, а не на уроки. Лишаю про це думки й переводжу погляд на водія. – Добро дня, Геннадію Валерійовичу, — дарую усмішку чоловіку на що він відповідає взаємністю.
- Привіт, Даночко, — вітається. – ну що дівчата готові втерти носа мажорам?
- Звичайно, — вигукує Оля, а я знову відчуваю усередині той тривожний сигнал, що відчувала уранці, тому кривлюсь й просто ігнорую. І якщо тато Олі цього не помічає, а весело сміється від упертості доньки, то сама дівчина помічає мій стан відразу.
- Що сталось, Дан? – хапає за руку й дивиться прямо у очі. – ти якась дивна, тобто... наче не рада, що ми будемо там навчатися.
- Не знаю, Оль, — знизую плечима. – якесь дивне відчуття гризе, ніби ми там будемо зайвими. Уяви це, ми бідні дівчата, які випадково отримали стипендії, потрапляємо у коло мажорів. Станемо для них мішенями для цькувань.
- Припини, — весело фиркає. – де ти такого начиталася, фантазерка? На вулиці двадцять перше століття, більше ніхто не дивиться на твій статус і не ділиться на класи. До того ж я упевнена, що ми знайдемо там собі друзів.
- Друзів? – гірко посміхаюсь. Можливо я й егоїстка, але думала, що більше нам не потрібен ніхто й лише ми двоє. На усе життя.
- Ну знайомства, Дан, — вигукує подруга та обіймає мене. – вони нам точно знадобляться там.
- Олю, я все одно боюсь...
- Не бійся, от побачиш усе буде добре, — заспокоює дівчина.
- Пообіцяй, — обережно починаю я. – щоб не сталося там, за стінами цією школи, ми навіки разом й одна за одну горою.
- Звичайно, обіцяю, але впевнена, що нічого там такого не станеться.
- Сподіваюся, — шепочу собі під ніс та торкаюсь лобом скла. Чомусь дійсно тривога накриває, але Оля цього не відчуває, тому, мабуть це нормально.
Дорога займає близько двадцяти хвилин, бо школа знаходиться за межами міста, там, де для всіх смертних дороги немає. Коли наш скромний автомобіль зупиняється поруч із спортивними дорогими машинами важко хапаю повітря.
Страшний сон починає збуватися й тривога наростає утричі сильніше. Що тут роблять усі ці тачки, адже усі ми ще школярі, нехай і одинадцятикласники, та все ж, в першу чергу діти, й їздити нам заборонено, хоча... про що це я, вони багатії, для них закони не писані.
Потираю спітнілі долоні й голосно видихаю. Відчуваю як нервую, настільки сильно, що стає погано, серйозно, а тоді помічаю, що подруга цілує батька й виходить з автівки. Я ж ніби вкопана, ніби примерзла до сидіння, а ще нерви... вони з’їдають.
- Даночко, ти що? – батько Олі дивиться через скло заднього виду. – не хвилюйся так, усе буде добре. Врешті, вони діти, а не звірі.
- Хто знає, Геннадію Валерійовичу, — кусаю нервово губи.
- Заспокойся, доню, усе буде гаразд, — по-батьківськи заспокоює і я приймаю цю допомогу. Не можу не прийняти, бо батька ніколи не мала, тому для мене це незвично. Киваю чоловіку й лишаю автомобіль.
- Ну що, ходімо? – нервово сміюсь, а тоді невпевнено киваю.
- Що на тебе найшло, Дан? – обурюється Оля, коли доходимо до воріт школи. За ними ж помічаю скляну чотириповерхову будівлю в оранжевих тонах, а по центру величезні планети, що просвічуються через скло. Все стримано і надзвичайно красиво. Важко назвати цю будівлю школою, але факт є фактом.
- Не знаю, — фиркаю. – я ж кажу погане передчуття.
- Припини, — бере мене під лікоть та сміється. – подивися довкола, тут усі привітні, усі життєрадісні. Вони як ми, тільки трохи багатші.
- Трохи, Оль?
- Дано, не забувай, що багаті їхні батьки, а не вони, — дівчина знизує плечима. – їм пощастило родитися на всьому готовому, а душі у нас одинакові.
- Даремно ти так думаєш... Хоча й дуже сподіваюся, що ти маєш рацію.
Коли проходимо повз входу до школи помічаю невелику компанію, що складається з двох дівчат та трьох хлопців. Їхні погляди відразу приковуються до нас з Олею й здається самій дівчині на це байдуже, мене ж їхні очі ніби голками проколюють. Опускаю погляд, лиш би не зустрітися зі всіма ними своїм. Вони для мене інші, інші у всьому. Просто інший клас, і я знаю точно, що у їхню компанію нам не потрапити.
#38 в Молодіжна проза
#514 в Любовні романи
#248 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 11.06.2021