Розділ #4 "Втрата"

Глава.1

«Хлопче, тобі напевно пора прокидатись», - сказав Едгар, який стояв прямо посеред кімнати, дивився на нього і дивно посміхався. І в момент він вже стояв просто біля його ліжка. «Хлопче, тобі пора прокидатися». Через секунду старий вже спокійно сидів на широкому підвіконні і дивився у вікно. Він повільно повернув до нього голову. «Прокинься!»

Аміго розплющив очі, підвівся, сів. Виявилось, що він заснув напівсидячи на ліжку, так і всю ніч проспав у такому положенні спершись об стіну. Від цього йому затерпла шия. Він її потирав, намагаючись усвідомити, що то за дивний сон?

Але йому не судилося над цим довго думати, тому що з вітальні доносилися тупотіння та гамір, які привернули його увагу трохи більше, ніж якийсь сон. Йому чулося, як хтось постійно піднімався по сходах і водночас сходив. Він легко при відчинив двері. У домі було доволі багато людей. Він не розумів, що коїться. І врешті-решт набрався сміливості вийти.

Аміго попрямував одразу до діда. Ідучи крізь вітальню, він помітив, що люди переважно були всі в чорному або темно-сірому одязі. Вони наче розбилися на невеличкі групи і щось голосним шепотом обговорювали. Прислухавшись, він почув від старенької пані, яка ледве не плакала, і сказала протяжним голосом: «О-о-о, він був хорошою людиною

У голові Аміго все перевернулося. «Хто? І що значить був?» Він стрімко помчав до спальні діда, пропихаючись крізь людей. Він відчував себе привидом у цьому домі, якого ніхто не помічав. Дійшовши до кімнати діда, двері до якої були відчинені, він побачив, що там стільки народу, що йому точно не пройти. Він присів, а потім майже приліг при вході до кімнати, щоб хоча б побачити, що там діється. Але все одно нічого не було видно. І тут нога одного містера відступила в сторону. І він побачив, як бліда, висохла рука старого в синьому шовковому рукаві, звисає з ліжка, ледве торкаючись до підлоги і навіть не думає здригнутись. «Ді-до», - прошепотів Аміго зі сльозами на очах.

В цю мить всі розійшлись в сторони і з глибини кімнати йому явився вже знайомий червоний портфель і такого ж кольору кардиган. 

«Містере Вега не гоже господарю дому лежати на підлозі коли у ньому повно гостей. Підведіться, прошу вас!» 

Аміго підвівся витираючи рукавом сльози. Всі стояли і дивились на нього з дивним виразом обличчя. І це явно було не співчуття, скоріше не зрозуміла йому самому заздрість. Він пройшов до ліжка Едгара, прийнявши не один десяток поглядів на свою спину, і не міг повірити що його діда вже немає. Аміго дивився на нього, той ніби спав. Він взяв його холодну, мертву, звисаючу руку і положив її на ліжко. 

« Ходімо хлопче, похоронна служба про нього подбає» м’яким тихим голосом сказав нотаріус і вони спустились на перший поверх. Там за довгим обілим столом, сиділо всього двоє людей нотаріус який сьогодні був у білій перуці та якийсь пошарпаний з вигляду юнак. З боку складалось таке враження що хлопчина чимось завинив. А чоловік в червоному йому пояснює чого можна а чого ні.

Нотаріус пояснював Аміго що і скільки тепер йому належить. Дім, невеличка майстерня біля дому. Чимала поділка землі у шість гектарів, включає в себе і трохи прибережної зони. Зігмунт і далі говорив, але Аміго це все слухав ніби в тумані. Він було спитав нотаріуса де Люциус на що той відповів «А де ж він ще може бути? Сьогодні ж четвер. Підписав папери і пішов виконувати свої обов’язки. Приймати першу його партію».

Вся справа в тому що Люциус виконував ці обов’язки і раніше. Просто раніше, це було доручення Містера Едгара. А тепер це його справа, і весь прибуток від кожної проданої зернини, теж його. 

«А що його не буде на похороні?» Спитав Аміго. Нотаріус не рішуче відповів з легкою посмішкою « Ну-у-у якщо встигне до заходу сонця, ну то буде» 

Аміго підписав папери і встав зі столу Зігмунд міцно потиснув йому руку що та ледь не посиніла.

Глава.2

 Похорон відбувався неподалік дому Едгара. На приватному невеликому цвинтарі на якому було чимало дерев, через що цей цвинтар більше нагадував парк. При вході зустрічали масивні ковані ворота над якими була мурована арка з червоної цегли, на якій сиділо вирізьблене з мармуру янголя. Воно ніби завмерло махаючи однією рукою додолу на якій бракувало частини мізинця. Цей янгол вже тут не один рік, це видавали брудні впадини та де-не-де виднівся зелений мох. Увійшовши на кладовище він побачив що тут на всю територію лише одна могила. І він навіть не став читати надпис. Бо хто тут міг би бути ще як не його бабуся Еллі 

По переду в відкритій труні несли тіло Едгара. Аміго йшов слідом, біля нього йшов Зігмунд. «А чи моя мама не мала б приїхати» спитав він нотаріуса. « Вибач але вона не встигла б до заходу сонця. Ти не хвилюйся вона прибуде завтра» 

І от вже священник почав виконувати свою роль. Він то співав то читав молитви. А Аміго що далі то було складніше прийняти цю реальність. Він просто дивився на свічку що горіла у одному з ліхтарів що стояли по чотири сторони від гробу. Підняв погляд, видавалось що навколо було так багато людей. (Добре що цвинтар немає паркану а то усі б і не в містилися) подумав він.

    Священник наказав ховати тіло. Втрутився Зігмунд. « Пані та панове!» Вигукнув нотаріус щоб привернути увагу. Це було не важко оскільки на цвинтарі було тихо, всі мовчали, тільки шум листя на деревах час від часу тихо шелестів додаючи цій миті ще більше суму. Коли Зігмунд переконався що на нього дивляться всі, він почав. «Мене звати Зігмунд Камбербах, я нотаріус покійного Містера Едгара Харрісона. І я тут щоб його остання воля була виконана» всі голосно почали перешіптуватись.