Розділ #3: "Спадок"

Глава. 1

    Аміго підніс свої валізи. Люциус швидко вирвав їх з його рук. "Я про це подбаю, хлопче. Краще заходь до дому", — дворецький промовив це дещо зухвало і задираючи носа. Аміго послухався і ввійшов до дому, і одразу звернув увагу на вишукані меблі. Вони були зроблені з червоного дерева у витриманому класичному стилі з елементами різьби. Де-не-де поблискували позолочені ручки. Навіть при такому поганому освітленні вони виглядали дуже красиво. Це далеко відрізнялося від тих тумбочок і столів, які були у нього вдома, де вони були здебільшого просто зі збитих соснових дощок і навіть нічим не полаковані.Також в очі кидалася вишукана паркетна підлога, яка утворювала складні геометричні візерунки з різних екзотичних порід дерева. Стіни до поясу були оббиті дерев'яними панелями, які придавали свого роду контраст між темно-коричневим деревом та білими стінами. На стелі, висіла підвісна кришталева люстра для свічок. Вона так пасувала сюди, як і кожен діамант до золотої обручки. У домі відчувалося, що хтось хворіє. Це видавали запахи різних лікарських трав та спирту."Містер Харрісон на другому поверсі! Можеш до нього піднятися", — пропихаючись з валізами крізь вузькі двері з крекотом, промовив Люциус. Аміго несміливими кроками піднімався по сходах. Крок за кроком у нього все хололо в середині. Йому було страшно і цікаво водночас. Люциус почув, що під ногами Аміго вже закінчились сходи, і вигукнув: "Перша кімната з права!"Він зайшов до кімнати. Зліва при стіні стояло ліжко, на якому спав старий. Біля ліжка стояла тумбочка, на якій було купа всіляких баночок і пусті вже йому знайомі на вигляд пляшечки тієї самої настоянки, що вони купували у лавці. Також це все освічував догоряючий підсвічник, на якому вже лишилося дві свічки з трьох. З права були двері на балкон, які в той час були відчинені. З дверей було ледве чути, як легкі хвилі хлюпають об скелю. Він зауважив, що старий спить, навіть не зважаючи на нього, він вийшов на балкон. І побачив перед собою величезну затоку, яка утворювала круг. Десь вдалині з протилежного боку будинку було видно доволі великий вихід в океан, який ніби сторожили по обидві сторони доволі високі гори. На поверхні води ніби на дзеркалі відображались зорі і місячне сяйво, яке утворювало здавалося блискучу стежку аж до підніжжя скелі, на якій стояв будинок.

«Після Елі це моє друге кохання. Ти теж закохаєшся в цей вид», — прозвучав хриплий слабкий і водночас маючи в собі якусь могутність голос, який хотілося слухати. Аміго різко повернувся і вигукнув: «Містере Харрісон!» Він підбіг до ліжка і присів на одне коліно. «Це я, Аміго. Ваш внук.»

Він дивився на старого, що лежав у своєму ліжку. Але при цьому йому вдавалося мати досить поважний вигляд: сиве волосся і така ж борода, голубі очі ніби у молодого парубка, доволі широкі плечі. Певне, якби Аміго побачив його десь на вулиці, прийняв би його за капітана корабля. Лляна темно-блакитна шовкова піжама і велюровий коричневий коцик, на якому було вишито золотою ниткою незрозумілі кельтські узори, придавали картині колориту та виглядали багато. Його шкіра, трохи висохла і бліда, натягнута на кістки обличчя, надавала йому вигляду вічного спостерігача, який бачив занадто багато і тепер його очі говорили про те, скільки всього... Скільки всього він хотів би розповісти.

Стояла декілька секунд мертва тиша, якби не шарудіння Люциуса на долі. І ось він заговорив. "Ну, якщо вже ти мій внук, клич мене тоді просто 'Дідо', а не 'містер Харрісон'. Я розумію і шкодую, що ти мене не знаєш. В цьому є і моя вина. І шкода, що ми з тобою немаємо достатньо часу, щоб... щоб надолужити все", — сказавши це, він тяжко зітхнув і закашляв. І Аміго не міг зрозуміти, чи то від болю, який він терпів, чи від жалю, що стільки років втрачено. А можливо, і те, і інше?

Люциус тим часом заніс валізи до кімнати, де мав би ночувати Аміго. І стрімко поспішив до Містера Харрісона. Він увійшов в кімнату, старанно приховуючи задишку. Це виглядало доволі смішно зі сторони, бо вони обоє чули через його туфлі, як він біг по сходах. 

"Люциусе, добре, що ти прийшов. Ти знаєш, настав час покликати містера Камбербаха".

"Що? Зараз?" — спитав захеканий Люциус.

"Так", — відповів Едгар.

"Алеж... алеж вже пізно", — спантеличено відповів Люциус, витираючи платком своє спітніле чоло.

"Люциусе!" — дещо напружено промовив Едгар. "Ти знаєш мого нотаріуса. Я вже заплатив йому за його послуги. Він готовий працювати в будь-яку годину дня чи ночі. Така була угода".

"Так, звісно, містере Харрісон", — понуро погодившись, Люциус не поспішаючи вийшов з кімнати.

Едгар суворо проводжав його поглядом. В кімнаті стояла тиша. Едгар чекав, доки Люциус вийде з дому. Як тільки вони почули, як хлопнули вхідні двері, тільки тоді напруга, яка відчувалася у повітрі, знівелювалася зітхненням старого Едгара. Він перевів погляд на Аміго і промовив з легкою посмішкою на обличчі: "Ну що ж, хлопче, ми тепер наодинці і можемо поговорити".

Аміго здивувався і спитав: "Дивно, що ви доручили Люциусу привезти мене сюди, і після цього не довіряєте йому".

"Хлопче, я довіряю всім настільки, наскільки вони на це заслуговують. Люциус працює в цьому домі дворецьким ще з тих пір, як твоя мама була молодшою від тебе зараз. Він тут, певне, вже вдвічі довше, ніж ти прожив. Та й знаю я тебе декілька хвилин. Але це не робить його моїм онуком чи сином. Розумієш?" — сказав Едгар.

"Тепер так", — відповів Аміго.

Едгар продовжив: "Він хороший та вірний слуга. Виконує всі доручення бездоганно. Ну, майже бездоганно", — поспішив виправити себе. "Але я думаю, що він не вартий стільки уваги, враховуючи скільки часу нам лишилося. Ти згоден з цим?" — спитав Едгар у Аміго.

"Так, містере Харрі... так, діду".

"Що тобі розповідала про мене твоя мама?" — спитав старий.

"Казала, що ти помираєш", — після сказаного Едгар не занадто голосно, але не втримався, щоб не засміятися. "Та не це я мав на увазі. Що вона розповідала про мене? Чим я займаюся? Хто я?"