Рзділ #2 "Неочікуванний візит"

Відправимося трохи у минуле, до того як Аміго став іменитим художником і ще не мав у розпорядженні такого маєтку. Відправимось туди де він навіть не здогадувався, яка доля на нього чекає. В дім, де пробігло його дитинство і промайнулаб і решта життя якби не один візит.

 Отож, одного дня в домі його матері пролунав стук у двері. Це був би простий день, якби не цей візит. Він змінив його життя кардинально. Мати відкрила двері. Це був дворецький її батька, високий, мав худорляве витягнуте обличчя, примружені очі та довгий з горбинкою ніс. На вигляд йому було пятдесят-п'ядесят п'ять років. Охайно та зісмаком убраний в чорний костюм який підкреслював його кістляву статуру. Темне волося і сиві, майже білі боки пасували до білої сорочки яка виглядала з під чорного жекету. Його вбрання було трохи поношене і вже мало затерті місця. Це більше вказувало на те що це його щоденна форма. І він є людиною дисципліни та звички.

«Доброго дня.»

«Люциус?» - промовила Маргарет. Вона була здивована та сприйняла цей візит як зухвалість. Бо вона не розмовляла зі своїм батьком вже досить багато років. Він був проти її шлюбу, на який вона осмілилась піти, не зважаючи на нього. Була молодою та впертою. Доволі звична ситуація. Для нас з вами. Але не для цієї спільноти. Це було далеко не нормально. От вже двадцять років так пройшло. Як вони з батьком не розмовляли. І здавалося б для чого це все? Чоловік покинув її саму з дитиною, коли Аміго було всього три роки. Просто вийшов посеред ночі і не повернувся, залалишивши записку без пояснень."Чекай на мене і я прийду". Він добре не пам’ятав його, але завжди старався намалювати. Йому його не вистачало. Маргарет це засмучувало, важко було зрозуміти чому. Чи через те що малий росте без батька, чи через те що це їй нагадувало як він пішов. Але що вона могла зробити? Вірно, нічого.

«Чого тобі?» - досить суворо спитала Маргарет.

«Мені доручено привезти вашого сина Аміго до містера Харрісона»

«Цього не буде,» - сказала Маргарет.

«Містер Харрісон велів мені передати вам: ‘Якщо вам дорога доля вашого сина, то ви відпустите його,’»

«Ви що, погрожуєте мені?» - запитала Маргарет. «Як ви смієте?»

«Ну що ви? Як би я міг?» - поспішив заперечити Люциус. «Просто повірте, так буде краще.»

«Ні! Я нічого не хочу чути далі. Я закриваю двері. Дорогу ви знаєте. На все добре!» - рішуче сказала Маргарет і майже закрила двері перед носом дворецького.

І тут грізно прозвучало: «Він помирає.»

Маргарет зупинилася. Вона відкрила двері і просто мовчала.

Люциус продовжив: «Містер Харрісон хоче передати в спадок все своє майно вашому сину. І краще було б, якби ви його відпустили зі мною.»

В неї проминуло перед очима все те безтурботне дитинство, де її тато і мама... Де ті вечори, де тато читав або писав щось собі при свічках. Мама, як завжди, щось підшивала біля каміну, сидячи на підлозі. Сяйво від вогнища розходилося по кімнаті, змінюючи тіні щосекунди. А вона просто гралася своєю лялькою. І все їй якось так просто відлягло від душі. Та ненависть, яка готувалась на маленькому вогні стільки років, вже була нікому не потрібна. Маргарет зрозуміла, що з хвилини на хвилину їй вже не буде на кого сердитися. Вона стільки всього передумала за ці роки. Якщо їй доведеться його зустріти то що вона йому скаже, або взагалі знайде в собі сили просто пройти повз нього наче повз  незнайому людину . Але щоб отак не стало її тата... Це прийшло до неї вперше. Вперше їй стало шкода його за стільки років. Вперше вона боялася за нього.

«Згода,» - відповіла Маргарет.

«Але я поїду з вами.»

«Це виключено,» - відповів Люциус. «Містер Харрісон передбачив це і сказав, що не хоче, щоб ви бачили його в такому стані, він мав на увазі що не хоче щоб ви його запам'ятали таким. Натомість він передав вам свій прощальний лист. Зачекайте хвилину.»

Люциус попрямував до карети, якою приїхав. Відкрив двері і дістав бандероль. Це був дерев’яний ящик, до якого зверху було прив’язано десяток конвертів. Він приніс його до порогу і вручив в руки Маргарет.

«Доволі важкий,» - промовила Маргарет.

Люциус взяв бандероль з її рук. «Дозвольте мені занести її в дім,» - сказав він.

Ворожнеча, яка панувала ще п’ять хвилин тому, просто безслідно випарувась.

«То ви покличете свого сина?» - запитав Люциус.

Маргарет на хвилину забула, за чим приїхав цей чоловік. «Аміго!» - загукала Маргарет.

Стук сандалів по дереву пролунав по всій оселі. Аміго миттєво спустився по сходах. Перед Люциусом з’явився юний хлопчина, в якого в очах просто горіло життя. Йому було шістнадцять.

«Збирайся, хлопче. На тебе чекає не близька дорога,» - сказав Люциус.

Аміго кинув погляд на маму. Та вже розв’язала листи і сіла читати.

«Мамо?» - запитав він.

«Все добре, синку. Точніше, не те, щоб добре. Твій дідусь... помирає,» - тремтячим голосом сказала Маргарет,  ці слова далися їй нелегко.

«Він хоче побачити тебе перед тим, як... Не змушуй мене повторювати це ще раз,» - після чого різко додала.

«Ти маєш поїхати з цим чоловіком і крапка»

«Я не поїду. Я не кину тебе тут. Як ти будеш тут сама?» - запитав Аміго.

«Якось протягну» 

Люциус додав: «До речі, якщо відкриєте бандероль, я думаю, ви будете приємно здивовані.»

Люциус підійшов до каміна, взяв коцюбку. Якби не дерев’яна продовгувата ручка, вона б виглядала б точнісінько як багнет. Він підійшов до столу і з усієї сили вдарив по ящику, точно потрапивши в щілину між кришкою та стінками. Він підважив кришку, а потім завдав ще одного удару з протилежного боку. Заскрипіли цвяхи, затріскало дерево. І ось кришка вже лежала поруч.

«Прошу вас, Маргарет,» - сказав Люциус.

Маргарет підвелась зі стільця і глянула в середину дерев’яної коробки. Витягла сіно, під яким був пергаментний папір. Вона витягла і його. І коли побачила вміст цього ящика, просто не втримала сліз. Там була маленька скринька, замкнута на два коричневі шкіряні ремені, які опоясували її впоперек. Але її зворушило те, що лежало збоку. По її обличчю явно було видно, що це для неї занадто щось сентиментальне. Вона не могла взяти себе в руки. Сльози просто лилися по її щоках.