Розділ #1 "Пан або пропав"

**Вступ**

Ви знаєте? Ми живемо в часи, про які було б, краще читати книги, ніж переживати їх на власному досвіді. На мою думку, кожен вигаданий світ, який був створений, існує де-факто. Можливо це просто на папері, можливо це набір слів на екрані. Часом реальність не можна виміряти математикою чи логікою. І поєднавши цих два поняття коли в тебе є твій вигаданий, власний світ. Зі своєю історією, персонажами та їхніми емоціями. А з другої сторони, ціна життя. І навіть не ціна грає головну роль, а мить, момент, який може в секунду обірватись. Саме цей тригер мене штовхнув на писання того що я пишу. Можливо це звучить дещо самозакохано і егоїстично. Але я маю сміливість таким бути. Бути голодним до часу який мені залишився, будь це один день, чи ще півстоліття.

Отож ця історія розгортається в давньому, невідомому королівстві, яке віддзеркалює італійську епоху античності не лише своєю архітектурою та міськими пейзажами, але й атмосферою, що витає в повітрі. Тут, де час ніби зупинився, живуть жителі Невідомого Королівства, сповнені своїх надій, турбот та радостей. Тут в ходу ще досі мідні, срібні та золоті монети, вулиці вимощені каменем, а повітря наповнене ароматами кави та свіжовареного пива. Життя тут тече своїм ритмом, і кожен день є відлунням історії, що передається з покоління в покоління. Завдяки тому що вже понад тисячу років громадяни цього королівства не знали що таке війна.

Але ця книга не лише про красу і спокій цього світу. Це історія про втрати, про любов, про вибір та про те, як один момент може змінити все. Подорож Аміго, Вільяма та Едгара, в цьому світі є відображенням не тільки їхніх особистих драм, але й універсальної історії про пошук себе та свого місця у світі.

Тож дозвольте мені повести вас через сторінки цього твору, де кожен рядок є шляхом до відкриття нових світів, які існують десь на межі між фантазією та реальністю. Відкриймо разом двері в Невідоме Королівство і подивимося, що чекає на нас у ньому та поза його межами. Бажаю вам захопливої подорожі по сторінкам мого твору

Глава. 1

    Сонце, шум моря, хвилі бились об скелю, на якій стояв високий, жовтувато-помаранчевий будинок із червоним, керамічним дахом. З балкону, якого в будь-яку пору дня і року, відкривався чарівний вигляд на затоку. Господар цього будинку, молодий чоловік на ім’я Аміго, особливо полюбляв захід сонця. Заради кожного такого дива він відкладав будь-які справи, щоб сісти на крісло, взяти бокал дешевого вина і відчувати себе найбагатшою людиною у світі. Багатьом людям належить багато чого, але цей чоловік володів заходом сонця. Він був художником, і не просто художником, а віртуозом, з-під чиєго пензля завжди виходили шедеври. В нього були досить цікаві погляди на життя. Все, що йому було потрібно, це їжа, трошки вина та фарби для його картин. Він малював полотна щодня, і тільки один день на тиждень він малював за гроші. Ходив на головну площу у Даунтеллі, розкладав свій мольберт, і його вже чекала черга.

На томість в дома він рідко приймав гостей, але навіть при цьому він був дещо параноїдальним щодо своїх робіт. У нього вдома всі полотна висіли лицем до стіни. І ніхто не знав, чому. Чи то через те, що написане вже не достатньо для нього добре, або навпаки, і він не хотів вмовлянь, щоб продати чи подарувати комусь хоча б одну з них.

Його талант отримав достатнє визнання серед місцевих жителів. Кожен хотів портрет від такого віртуоза. Він був відомий у місті, навіть мав своїх шанувальників, і всі знали, що тільки сьогодні Аміго малює на замовлення. Багато людей пропонували йому роботу, розписувати будинки, картини, пастор хотів, щоб він зобразив ікони на стінах старого храму. Але йому вистачало того, що він заробляв на написанні портретів перехожих. І йому більше й не треба було. Він вважав мистецтво за гроші це не мистецтво. Ця історія була б нецікавою, якби не прозвучала ця фраза: «Якось одного разу». Отож якось одного разу, у вівторок до Даунтеллі приїхала одна заможна пані зі своїм маленьким сином... Вона йшла неподалік головної площі. І її син дуже захотів подивитись, що там робить так багато людей, наче хтось показує якісь фокуси. Коли Аміго малював черговий портрет, люди з захопленням спостерігали, як спочатку, здавалося б, нічим не зв’язані між собою лінії перетворювались на майже фотографічну картину, до того ж рухи його рук були плавні і просто досконалі... це була магія... Це було шоу, на яке варто поглянути.

Пані з сином протиснулась крізь натовп людей... її син вигукнув від побаченої картини, його вразили кольори та те, наскільки вона була живою. Художнику ще не багато залишилось, і картина була майже завершена. Пані ж, навпаки, всім своїм єством хотіла показати, що нічого такого в його роботі нема. Але ще більше її засмутило, що при її статусі і статках на неї ніхто не зважав, всі дивились на те, як працює Аміго. Перед нею сидів брюнет із середньою довжиною волосся, карими очима, середнього зросту, худорлявий, засмаглий молодий чоловік і щось вимальовував. Пані Велфету просто розривало в середині. Вона не витримала і вигукнула до Аміго: «Ей, маляр... ти справді вважаєш, що ця мазня коштує хоч одну мідну монету?»

Аміго навіть не почув пані Велфету, оскільки він настільки захопився портретом, що його стан був схожий на транс. Але її добре розчули всі присутні. Всі були обурені її висловлюванням.

«Ей, невігласе! Я до тебе звертаюсь!» - Аміго обернувся і побачив вкрай чимось незадоволену пані. Перед ним стояла красива жінка, з її сукні він зрозумів, щовона не з простих людей. Така досить неприємна ситуація вийшла. Він дивився на неї і не розумів, що вона від нього хоче.

- «Вона дивиться на мене... я точно чув, що хтось щось кричав. Але я ні слова не розібрав, що вона сказала.»

- «Я перепрошую, пані...?»

- Велфета!

- Так, пані Велфето. Мене звати Аміго, чим я можу вам допомогти?