Ранок... Крізь пелену сну я чую віддалений звук годинника. *О Боже , скільки хвилин він вже дзвонить. Невже я запізнуюсь?!*Я різко підриваюся з ліжка , на годиннику 7:30. Пів години до виходу, треба швидко збиратись . Чим я тільки думала, не могла ж я запізнитися у свій перший день. До мене доноситься голос мами.
-Доню, ти прокинулась?? Швиденько збирайся, ми не можемо запізнитись!!!-голос її звучав досить схвильовано.
- Вже біжу!-я не можу собі дозволити хвилину на роздуми, швидку біжу у ванну кімнату, стаю під душ і частково змиваю з себе переживання і страх. Зробивши всі процедури я видихнула *ще в запасі цілих 20 хвилин*.
Я завила легкі кучері , одягнула свій улюблений лук, не забула про щасливий кулон ( до речі, його мені подарував тато. Він працює у рятувальній службі. Там такий графік, що навіть на сім'ю час є тільки в окремі дні і години. У нього дуже важлива робота. Незважаючи на це, я приходжу до нього на роботу, приношу пиріжки, або щось смачненьке . Дуже я його люблю. Тато рідко вдома, на роботі навіть залишається на ніч, адже все може статися. До слова, моя мама працює вчителем, і як ви вже можете здогадатися вчилася я всі 11 років у школі, де вона викладає. Сказати що це були найкращі роки мого життя, нічого не сказати. Я була круглою відмінницею, тільки 10 у мене було з історії, *дуже ж я її не любила , а решті 11. Так я знаю, я заучка! Гірше не сказати! Я знала геть усе що питали в школі. На життєві ситуації я реагувала, скажемо так, не дуже. А що вже казати про особисте життя, та це повний провал!! Я була сірою мишею, хлопці, якщо і цікавилися моєю персоною, то тихо і здалеку, я ж донька вчительки. Проте скажу, не раз з'являлись сміливці, але це були ті хлопці, яких я найбільше намагалася обходити стороною—круті мажори, які мають безліч дівчат, і зі мною хочуть закрутити шури-мури тільки для того, щоб поставити галочку у своєму довгому списку імен, і порадувати своє ''его''. Мама ж дізнавалася про них, і ввечері читала нотації, як я маю себе поводити з такими хлопцями. Не уявляєте, але я вивчила кожне її слово, КОЖНЕ. Як мені набридли її промови. Я хотіла мати стосунки, дуже , але мені не судилося в ці роки. На секундочку, мені 17, і як би це не звучало, але я ніколи не цілувалася, а тим більше секс— це взагалі неприпустимо. У моєму колі спілкування усі подруги, або мали хлопців, або влаштовували ''перепихон'' з першим кращим. Я ж була занадто вихованню дівчинкою, і подібні дурості навіть до голови не приймала. А ось і прийшов той час, коли я з легкою душею покину рідну домівку і піду далі. ТАКК, нарешті я поступила в університет,і тепер не буде контролю з боку мами. Ми живемо за Києвом. Місто у нас не велике, але людей багато і такого як у селі ''знати кожного в лице'' тут немає. Вчора вечером на пошту прийшов лист, де було написано:
Кому:Ткаченко Вікторії Олександрівній
Вітаємо! Вас зараховано до національного університету імені Тараса Шевченка. Просимо приїхати і виконати усе до початку навчання,що перелічено нище....
Моїй радості не було меж. Я так мріяла про це і ось нарешті збулася мрія.)
-Вікторіє, ну чому ти так довго?-з моїх думок випала мене мама.
- Я вже готова! Біжу їсти.- як добре що речі завчасно спакувала,ще вечером.
Я спускаю по сходах, на кухні пахне омлетом і беконом. Цей запах відриває мене від думок і переживань. Ми їли з поспіхом. Вийшли на вулицю, мама виявляється вже пригнала машину. Жаль тільки що в тата робота, він не зміг відпроситись. Я мовчки попрощалась з домівкою. І налаштувалась з виром впасти у те на що чекає мене доля.. але і тут не все так просто...
#2893 в Молодіжна проза
#10956 в Любовні романи
#4311 в Сучасний любовний роман
від ненависті до кохання, популярний хлопець, протистояння характерів
Відредаговано: 04.03.2020