Розділ 2

Ось нарешті я вже їду на свою співбесіду, яка може змінити моє життя. Я нормально зароблятиму, якщо мене туди візьмуть, я нарешті зможу не паритися про те, де мені взяти гроші, щоб нормально жити. Так що я включила музику голосніше, посміхнулася сама собі в дзеркало і почала наспівувати, трохи треба розспіватися.

Я була готова до всього, не хочу впасти обличчям у багнюку, мені дуже хочеться, щоб мене взяли. Мені дуже потрібна ця робота, тому що я сподіваюся на неї, дуже не хочу повертатися на роботу в універ. Я їхала та відчувала, що сьогоднішній день змінить моє життя, не знаю чому я так була впевнена в цьому.

Моя дорога була не важкою, я навіть якось швидко доїхала . У  мене було в запасі десь двадцять хвилин, для того, щоб якщо я заблукаю , то не запізнитися. В принципі так воно  і вийшло, я заблукала! Зупинилася я у провулку, де були красиві приватні будинки. Це був елітний район, я знала про нього, завжди мріяла тут жити. Але поки що не довелося, для цього треба багато працювати чи бути з тим, хто працює та має багато грошей. 

 Ну взагалом мені поки що ні з чим не щастило, ні нічого страшного. Я жила у класній квартирі, яку орендувала. Вона була у мене гарна та простора, доводилося багато працювати, щоб отримати її. Я вирішила не втрачати надію та проїхала далі за навігатором , наче він привів мене туди, куди потрібно. Коли я зрозуміла, що вже була на місці, то припаркувала машину та вийшла дивитися на будинок. Він був величезним та дуже гарним.  

Шикарний будинок, набрати можливо господаря? Але не встигла я знайти його номер, як до мене вийшла охорона, солідний чоловік, старший чим я. Мені стало не по собі, в нього був загрозливий погляд, але потім він усміхнувся мені і я зрозуміла, що він ще той добряк.

- Добрий день, я на співбесіду. - пропищала я.

Чи мені так здалося, але я начебто не вселила йому довіри?

- Добрий, проходьте.

 Але він знову посміхнувся та провів мене в будинок.  Там було не менш шикарно, ніж у дворі, сад, поруч ліс. Навіть басейн був, дуже дорого та солідно.  Якби всі так жили, то всі люди були би добрі та без заздрощів один до одного. Але хто на що вчився, та й такого не буде ніколи у світі.

Я розуміла, що  я теж зможу прийти до такого життя колись, але самій важко швидко добитися таких висот.  Мені навіть цікаво буде подивитися на себе в майбутньому, якою я буду. А що як у мене вийде стати крутою, красивою та відомою зіркою? Ох, якби ж, але поки що я стояла та  здивовано дивилася навкруги, як гарно живуть інші.  

- Зачекайте хвилинку, Максим Олегович скоро спуститься до Вас.

Цей охоронець був дуже ввічливим. 

- Дякую.

- Можливо чаю чи кави?

- Можна води?

В мене від хвилювання аж в горлі пересохло.

- Звичайно, присядьте поки на диван, так буде зручніше.

Він був дуже дбайливим.

- Дякую.

Я пішла та сіла на диван і зрозуміла, що тут красиво та зручно скрізь . Я сиділа сама у цьому залі на першому поверсі та розглядала все довкола. Фортепіано я не помітила, але такий великий будинок, що відразу нічого не помітиш.  Просто жах, скільки витрачається грошей в місяць на цей будинок? Щоб його прибрати, напевно треба наймати клінінгову компанію, хоча  я думаю,  що тут є весь персонал, просто я їх не застала.

Я вирішила не сидіти, походити трішки,  а то й так засиділася в машині. Я оглядала картини, мабуть, це була ручна робота. Я подумала про те, а чи допомогають господарі будинку тим, хто потребує допомогти.  Я от не маючи стільки коштів,  займалася благодійністю, допомагала тваринам та людям. Могла грошима допомогти, або ж руками, щось купити.

- Добрий день.

Я відразу винирнула зі своїх думок, такий знайомий голос ,  бархатистий.  Я обернулася та мало не випустила склянку з водою на підлогу.

- Катю?

Він стояв та дивився на мене, а я на нього, ось це зустріч, я просто в шоці. Я мовчала далі, він спустився до мене й почав підходити, а коли підійшов до мене, то посміхнувся. Я вже й забула яка прекрасна у нього посмішка, ох ця ж щетина та ідеально рівні, білі зуби.

- Добрий.

Відповіла нарешті я.

- Ти наш викладач?

- Я?

Мені стало ніяково та я не могла взагалі розмовляти.

- Ну так, ви домовлялися вчора наче . Ні ?

- Так, але...

- Не очікував тебе зустріти, але приємна зустріч.

- Так?

Я  вирячила на нього очі, та невже він радіє? Дивно , що він так відповів, хоча так багато років минуло.

- Я теж не очікувала.

Я дивилася на нього, а він на мене. Ми оцінили один одного, я теж була елегантно одягнена, у сукні та в туфлях на підборах. Взяла їх з собою, хотіла справити враження, тому перевзулася в машині.  Судячи з його погляду, враження викликала приємне, хоча вже й не хотілося нічого.

- Ти прекрасно виглядаєш. Все таки пішла своєю дорогою?

- Так. А ти?

- І я, але трішки іншим шляхом.  Займаюся нерухомістю, якось так. 

 Він відпив води зі своєї склянки.

- Зрозуміло. Гаразд, вибач, але я думаю, що в мене не вийде викладати. 

Я хотіла мерщій вийти звідси. 

- Чому??  Стій, куди ж ти?

Він схопив мене за руку, але не  боляче .

Ми дивилися одне на одному, я не знала, що йому відповісти.

- Ти ж прийшла влаштовуватися  на роботу,  ось так просто упустиш свій шанс?

- Який шанс, Максиме? - я зробила паузу, - Максиме Олеговичу, я не зможу працювати у Вас , вибачте.

Виправилася я, тому що він мені вже давно не якийсь там Максик. Не те саме моє перше кохання та сама близька людина, якою він був колись. 

- Мабуть сталася помилка і я не туди приїхала.

- Ні, ти приїхала туди куди потрібно. Чому ти із-за мене мене хочеш втратити свій шанс?

- Який шанс? В мене є основна робота, я хотіла лиш знайти ще підзаробіток, але не вийшло.

- Чому? Якби тебе влаштовувала твоя основна робота, як ти кажеш, то ти би не приїхала сюди!!