9 (1)

Кирило

Роксана прийшла невчасно. Диво, що з мене хоч вода не скрапувала, після того, як прибирав наслідки потопу у офісі. Мокрі меблі, мокрі документи, комп’ютер, який, напевне, вже не врятувати – добре, що я синхронізую все у хмарі, поки інша бісова хмара, та, яка над головами, старанно псує життя, – і абсолютно розгублена Ірочка.

Коли я повернувся в кабінет, де натекло найбільше, за ручкою, помічниця саме намагалась локалізувати джерело протікання.

– Ти дзвонила власнику цієї клятої розвалюхи? – гаркнув я. – Чи це мені теж доведеться робити самому? Нехай платять компенсацію, і ми забираємось звідси негайно.

– Він посилається на обставини непереборної сили…

– І платити відмовляється? – хижо поцікавився я. – Прекрасно. Я влаштую йому обставину непереборної сили. І нехай молиться, щоб я мав на увазі суд… Та де ця клята ручка, я ж лишав її на столі!

– Можливо, візьміть оцю? – Ірочка простягнула мені якесь кулькове нещастя.

– Ні, – відмахнувся я, – на біса тоді я платив стільки грошей за «елітну канцелярію», щоб тепер підписи оцим за три копійки ставити?

– Це ж просто ручка…

– Ой, Іро, – відмахнувся я. – І просто вода зі стелі. Ти могла бодай відгуки почитати, перш ніж орендувати приміщення за такі скажені гроші.

– Ви ж самі сказали, що затримаєтесь тут…

– Тут – у Тернополі, а не в цій дупі!

– Це найкраща нерухомість в місті…

– Мені щойно стало страшно за місто. Та де ж… О! – я нарешті знайшов ручку. – Все, добре. Я зараз поставлю підпис і повернусь, будемо думати, що з цим всім ро…

– Ай! – Іра так гучно скрикнула, що я аж здригнувся. Нервова система скоро стане ні к чорту, з цими дурнуватими випробуваннями.

– Та що таке?.. Ого, – я розвернувся до помічниці саме вчасно, щоб побачити, що вона мокра з ніг до голови, а зі стелі на неї докрапує вода.

Ми водночас підняли погляди на стелю і виявили там прорвану діру. Ймовірно, вода скопилась в одному місці, міхур набирався-набирався і прорвав в найбільш недоречний момент.

В приміщенні було не те щоб тепло, і обігрів не ввімкнеш – я б взагалі зараз не чіпав електроприлади, – тож уже за секунду Іра почала тремтіти.

– Знімай оце мокре, – звелів я, – бо застудишся. В тебе якийсь запасний одяг є з собою, може, в приймальні?

– Сукня, якщо раптом доведеться негайно кудись виїжджати, – Іра розстебнула ґудзики своєї блузки, що вже обліпила все тіло, вмить ставши прозорою, і кинула її, навіть не дивлячись, куди. Потім обхопила себе руками, розтираючи плечі. – Це ж треба так вляпатися.

– Так, – гмикнув я.

Ми перезирнулись і раптом дуже гостро усвідомили, наскільки ж це все абсурдно виглядає. Стою зі своєю напівоголеною помічницею посеред затопленого офісу, думаю, чи не доведеться мені ще самому платити компенсацію за меблі придуркуватому орендодавцю, бо щось мені підказує, що він то все так просто не залишить, захоче ще грошей здерти…

Я тихо розсміявся. Іра, напевне, відчувши те ж саме, підхопила, і за мить ми вже реготали, не здатні зупинитися. Вона притиснулась до мого плеча, закинула голову назад і сміялась, аж доки не потекли сльози.

– Це ж треба, – ледь-ледь віддихавшись, прошепотіла вона, – так… вляпатися!

– Відгуки, Іро, чесні відгуки треба читати, а не на особистому сайті орендодавця, – крізь сміх витиснув з себе я.

Подув вітру шарпонув двері. Іра навіть не помітила його, а я подумки вилаявся: ще й протяги! Тут є бодай щось, зроблене якісно?

І в ту ж мить, коли я вже думав звеліти помічниці привести себе до ладу, бо так можна і запалення легень підхопити, розчув розмірений цокіт жіночих підборів.

Усвідомлення, що це Роксана, миттєво спалахнуло в голові. А слідом за ним і думка: це ж вона, напевне, бачила мене з Ірою щойно. Напівголою.

Дідько!

– Вдягнись у щось, і піджак мій візьми, погрійся, – звелів я Ірі і, міцно схопивши ручку, помчав до Роксани.

У кімнаті для відпочинку її не було. Я вилаявся – двічі, бо помітив, що тут стеля теж ось-ось перетвориться на Тернопільський філіал Ніагари, – і побіг до виходу з офісу.

Роксану я нагнав уже біля дверей ліфту. Мало не зарив носом, послизнувшись на клятому кахлі, але все-таки встиг заскочити в кабіну слідом.

– Я знаю, що ти нас бачила, – випалив я, відчуваючи себе придурком-чоловіком, якого спалили на гарячому з коханкою, – і я все можу пояснити. Це не те, що ти подумала!

– Я не потребую жодних пояснень, – процідила Роксана, натискаючи на кнопку ліфта. – Але я маю не так багато часу, аби чекати півгодини, доки ви вирішите свої особисті справи, пане Метельський.

– Мені потрібно лише дві хвилини! Я взяв ручку! – я шарпнув до себе договір, і в цю мить ліфт здригнувся і завмер, а світло, моргнувши, згасло.

Ну, здається, у мене буде більше, ніж дві хвилини.