8 (4)

– Договір? – Метельський закліпав. – А хіба ми сьогодні мали щось підписувати? Гаразд, проходь. Я ж маю бодай прочитати.

Це було розумно, тож я підкорилась і прослизнула всередину.

– Мій університет не в курсі, що існує така дивовижна штука, як вихідні у нормальних людей, – зітхнула я, – тож і пригнали. Я знаю, що це щонайменше непристойно, але…

– Нічого, у великому бізнесі теж підписують все, коли вийде, а не в спеціально оговорений будній день, – реготнув Кирило. – Мені подобається цей діловий підхід, хоча я вимагаю компенсацію.

– То ж бо яку? Послаблення здачі лабораторних робіт? Попроси ректора, він тобі що завгодно в заліковці намалює, – відмахнулась я.

Кирило провів мене чомусь у кімнату для відпочинку, відібрав документи і взявся гортати договір.

– Ні, лабораторні я сам здам, – самовпевнено відказав він. – Побачення?

– З ректором?

– З тобою.

– В жодному разі, – фиркнула я. – Але ми будемо готуватись до «танців з викладачами», тож в тебе буде можливість насолодитися моєю компанією в танцювальній залі.

– Звучить звабливо!

Я відповіла йому солодкою усмішкою. Нехай сподівається, що це справді буде звабливо, тим веселіше буде спостерігати за розчаруванням.

Метельський тим часом догортав договір. Вдалині щось гупнуло, і він стрепенувся, ніби пригадавши про щось.

– Зачекай тут, будь ласка. Зараз прийду. Піду… Візьму свою щасливу ручку для підписання контрактів.

Взагалі-то, як на мене, університетський договір про співпрацю не потребував прямо-таки щасливої ручки, але хто я така, щоб сперечатися. Спокійно кивнула, відпускаючи Метельського, вмостилась зручніше і знічев’я роздивлялась все довкола, чіпляючись поглядом за деталі інтер’єру.

Тут, звісно, було красиво, не те що в нашому університеті. Красиві світлі стіни, панорамні вікна з темними рамами, дорога стільниця. Я провела по ній долонею, відчуваючи прохолоду каменю, і здригнулась, коли пальці випадково торкнулися вологої плями прямо в центрі столу.

Звідки вона тут? Хтось щось розлив?

Саме в цю мить щось легенько вдарило мене по голові, ніби… Перші краплі дощу. Здогадка промайнула в думках, і я задерла голову, аби переконатися, що не помиляюсь.

– Дідько!

Зі стелі крапала вода.

– Елітна будівля, – пробурчала я, згадуючи слизькі сходи, на які, напевне, теж натекло, – дорога нерухомість, все найкраще для найбагатших людей Тернополя і гостей місця… Вітаю, пане Метельський, ви винайняли – сподіваюсь, бодай не придбали, – офіс в приміщенні, в якому протікає дах.

Треба було сказати про це Кирилові. Крапало все інтенсивніше, напевне, зараз пішов дощ.

– Кириле? – гукнула я.

Офіс був, на жаль, достатньо великий, щоб звук мого голосу загубився. Метельського не було, причому доволі давно.

Я зиркнула на екран мобільного. Він уже п’ять хвилин ходить за цією ручкою, не менше. Або навіть всі десять.

Звісно, нечемно підганяти господаря, аби швидше повертався, але я категорично не хотіла чекати під маленьким ливнем, тож підвелась і рушила на пошуки Метельського.

Покрутившись трохи, я опинилась у приймальні. Тут Кирила теж не було, ймовірно, жодна з семи ручок, які я помітила на столі, Метельському не підходили для підписання університетського договору про співпрацю.

– Робити нема що, – буркнула я невдоволено.

Він в кабінеті, напевне?

Я хотіла постукати, але саме в цю мить почула зсередини веселий сміх. Жіночий.

По спині пробігся холодок. Ні, я зовсім не ревнувала, яке я маю право, але бажання зазирнути всередину і подивитися, хто там так весело хихоче, було просто нестерпним. Я підійшла впритул, пообіцяла собі постукати… і виявила, що двері закриті нещільно.

Порив вітру – в приймальні було відчинено вікно, – шарпонув двері, і я нарешті побачила, хто ж там так весело сміявся.

Поруч з Кирилом стояла красива дівчина. Вона горнулась до нього, широко всміхаючись, і хихотіла. Я б вирішила, що це, можливо, його підлегла, але блузка дівчини валялась на столі, і вона анітрохи не соромилась линути до Метельського в білизні.

Я мало не вибухнула від гніву. Тобто, я чекаю на нього, сиджу там, а він не може відлипнути від коханки! І… І…

Не знаю, чому, але вмить стало боляче і образливо. Голову мені морочить, залицяється, а у самого – жінка. Звісно, ми нічого одне одному не обіцяли, я не повинна відчувати нічого такого, але чомусь нутрощі аж у вузол скрутилися від гидкої образи.

Я зрозуміла, що не досиджу тут і не зможу дивитись на м’ятого Метельського. Для договору він надто зайнятий. А університет… Почекає, В понеділок підпишуть.

Крутнувшись на підборах, я рішуче кинулась геть. Ноги більше моєї не буде в цьому офісі, і нехай Кирило залицяється до своєї… Хто вона там йому, до тієї кралі. Поставлю трійку – і щоб носа не показував на моїх заняттях!