8 (3)

До будівлі, де розташовувався офіс Метельського, я дісталась швидко. Зміряла поглядом високу синю «свічку» і похитала головою. Одразу видно, що Кирило не місцевий, інакше він би знав, що це приміщення краще обходити десятою дорогою.

Будівництво офісного центру наробило вдосталь шуму свого часу, і на початку більшість бізнесменів міста вважало це елітною нерухомістю. Але перші ж орендарі на власній шкурі переконалися, що не все те золото, що високе і виблискує.

«Елітна» будівля мала таку купу недоліків і незручностей, що нові власники замучувалися їх виправляти і приводити до ладу.

Метельський поселився аж на шістнадцятому, найвищому поверсі. Я представилась охоронцеві, показала документи – мене одразу ж пропустили, на щастя, – і рушила до ліфта, але чоловік похитав головою.

– Зачекайте, краще сходами!

– Чому? – запитально вигнула брови я. – Мені аж на шістнадцятий поверх, зависоко пішки йти, тим паче, на підборах.

– Сьогодні цілий день світло блимає, якщо не хочете застрягнути, то сходи надійніше, – розвів руками чоловік.

– Гаразд. Дякую за пораду.

– І цейво, в двері, якщо що, краще стукайте, не користуйтесь електронною системою.

– Теж коротить? – уточнила я. – Звичайний дверний дзвінок?

– Там не звичайний дверний дзвінок! – обурився охоронець так, наче я щойно образила цю видатну вежу. – А справжня новітня система!

– Але?

– Трохи струмом б’ється, на шістнадцятому поверсі з проводкою взагалі не все як слід.

– Ясно, – зітхнула я. – Як у вас тут все якісно…

– Елітність ставить певні вимоги! – гордо відповів чоловік. – Люди платять за статус!

– Грошима і нервами? – уїдливо уточнила я.

Охоронець розвів руками, мовляв, це не він приймав рішення тут селитися, він тут лише працює. Я у відповідь всміхнулась і поспішила нагору сходами.

Взагалі-то будь-яка людина, що має собаку, повинна бути доволі спортивною. Особливо якщо цей собака великий, міцний, трошки бешкетний і любить ганяти свою хазяйку незалежно від її бажання. Та й в нашому університеті, долаючи лабіринти сходів я зазвичай почувалась нормально.

Але в університеті, хоч він у нас і не найновіша будівля в місті, сходи були стерпними. Не ідеальними, але пройти можна. А тут, викладені кахлем, слизькі, як невідомо що, вони ніби спеціально вистрибували з-під моїх ніг. Я тричі ледве не впала. Крім того, чим вище я підіймалась, тим більше бачила слизьких ділянок.

– Ще б кригою їх покрили! – просичала я, міцно чіпляючись руками за поручень. – Та щоб мене!

Останній проліт я долала, згадуючи всю лайку, яка лише на світі існує. Про те, щоб спускатись назад таким самим чином, навіть не йшлося, я гарантовано зверну собі шию.

Доведеться ризикувати з ліфтом.

– Ти мені ці лабораторні роботи сто років здаватимеш, Метельський, – зашипіла я, – і зноситимеш мене з цих сходів на руках!

Чомусь уява миттю намалювала подібну картину. Ні, Кирило запросто зважиться і на таке, не варто дивуватися!

Паразит.

Але чому мені не огидно і не страшно від самої думки про те, що Метельський простягатиме до мене лапи? Навпаки, мозок чомусь вирішив, що це доволі приваблива перспектива…

Відбувалось страшне.

Я почала до нього звикати. Проникалась симпатією. Так можна й оком не змигнути, як почати піддаватися на його провокації… Ні, не дочекається. Нехай навіть не сподівається на те, що я буду до нього прихильною.

Паразит.

Нарешті я опинилась перед потрібними дверима. Потягнулась до дзвінка, але передумала. Може й справді струмом вдарить. Та й води тут повно…

Цікаво, це прибиральниця так «постаралась» чи десь зі стелі крапає?

Я зітхнула і постукала.

Відчинили мені не одразу. Довелось буквально ногою гупати в двері, щоб нарешті зсередини долинули кроки, і я побачила на порозі скуйовдженого, у м’ятій сорочці Кирила.

– Роксано? – заморгав він. – Е-е-е…

– Я відволікаю від чогось важливого?

Судячи з його вигляду, так. Ніби з ліжка висмикнула, чесне слово.

– Ні. Так. Тобто… У нас тут маленька надзвичайна ситуація, але я вже майже все вирішив. А що, ти так за мною скучила, що вирішила завітати на вихідні?

Знов за рибу гроші.

– Я прийшла підписати договір про співпрацю з університетом. Ось, – простягнула я йому. – Підпиши, будь ласка, і я піду, не хочу витрачати тут свій заслужений вихідний.