8 (2)

Я роздратовано застогнала. Ну от, відпочила, змогла в суботу нічого не робити, тільки витріщатися на стелю. Книжку, знову ж таки, почитала цікаву, під назвою «як змінити місце працевлаштування на таке, де не будуть смикати по вихідних».

Серйозно, навіть якби я хотіла працювати деінде, я б просто не знайшла часу пройти всі співбесіди, надто багато від мене вимагає мій любий університет.

Визирнувши на вулицю і переконавшись, що хмари трошки розвіялись і мені бодай не доведеться розкривати парасольку і летіти на ній – а то вітер буквально зносив, судячи з бідолашного пожовтілого листя, – я пішла вдягатися.

– Скажи мені, Блеккі, за що мені така важка доля? – зітхнула я, вбираючись у теплу осінню сукню і намагаючись обмотати довкола шиї шарф так, щоб не застудитися.

На жаль, враховуючи погоду, це не давало гарантій.

Пес, відповідаючи на моє питання, тихенько заскімлив і поліз на диван, прямісінько в кубельце із ковдр.

– Що, поки я буду на роботі, ти за мене тут відпочинеш? – розсміялась я, спостерігаючи за твариною, і схилилась до Блеккі, щоб поцілувати його в морду. Пес спробував на радощах лизнути мене, але я вчасно відсахнулась. – Ні-ні-ні, любчику, не так швидко, я не дозволю тобі так підступно чинити.

– Гав!

– Ну що «гав», не можна злизувати мою косметику. Собаки не їдять тональні креми, – я весело підморгнула йому. – Все, не сумуй без матусі, будь хорошим хлопчиком і постарайся не надто бешкетувати, гаразд?

Блеккі влігся і закрив очі. Я сподівалась, що він справді спатиме, а не вирішить перебрати речі в шафі, наприклад, погладила пса по крупній голові і побігла до виходу. Треба таки поспішити по ті документи, якщо я не хочу, аби увесь день випав.

Я майже очікувала, що Метельський знову стовбичитиме у мене під під’їздом, чекатиме, щоб підвезти, і збиралась видати йому обурену промову про те, що не можна так чинити зі звичайними людьми, але ні, на жаль, Кирила не було ані сліду.

Що ж, або він вирішив провчити мене за постійні спроби огризатися і відмахуватися від його знаків уваги, або це ініціатива любого університету. Так чи інакше, довелось йти на роботу пішки, перестрибуючи через величезні калюжі, і намагатися не приземлитись в жодну з них.

В університеті панували тиша і холод. Випетлявши лабіринтом коридорів до потрібної мені аудиторії, я виявила там декана з купою папірців.

– Ректор обіцяв прибити нас, якщо це не буде підписано до понеділка, – повідомив він мене замість «добрий день». – А юристи, бодай би їх, забули вчора надіслати Метельському, і тепер на вас, Роксано Мирославівно, одна надія…

– Чому одразу на мене? – важко зітхнула я.

Декан здивовано зиркнув на мене.

– Це ж очевидно.

– Всім, окрім мене, може, і очевидно, а я не в курсі, чим я заслужила на таку лиху долю – постійно бути дівчинкою на побігеньках, – заперечила я. – Тож було б дуже непогано, якби ви все-таки пояснили. Бажано з деталями.

– Роксано, – чоловік зітхнув, – увесь університет знає, що наш новий спонсор до тебе нерівно дихає, вас бачили разом кілька разів…

– Господи, де?

– Біля твого будинку, наприклад.

Я закотила очі.

– Він просто проходив повз, і ми привіталися. Окрім того, хіба те, що ми спілкуємось трохи більше, ніж тільки на парах, як викладач і студентка, дає мені якісь переваги? Я поняття не маю, де мені зараз шукати Метельського, аби це підписати, і в мене сьогодні вихідний.

– Роксаночко, – як же швидко ми від Роксани Мирославівни до цього звертання дійшли!.. – Такі чоловіки, як Кирило Метельський, не витрачають час на жінок, які їм не потрібні, тож я абсолютно впевнений, що у вас це все не просто так.

– Мені б цю впевненість, – фиркнула я. – Гаразд, давайте сюди вашу, що воно там?.. Документацію. Адреса його офісу є? Я туди з’їжджу.

Можна було б і подзвонити, десь я мала контакти, але дуже не хотілось цим користуватися. Я б взагалі воліла не видавати жодного свого контакту з Метельським.

Нехай самі повідомляють.

– Так, звісно! – зрадів декан. – Все зараз дам!

За хвилину я вже мала записку з адресою, детальне пояснення, як туди дістатися, і гостре бажання потиснути все-таки нашому ректору… Не руку, щось трошки вище.

І хто тільки плітки розповзає…

Що ж, повеселю Метельського, скажу, що він ще парі не виграв, а про наше весілля вже говорять. Може, посміється. Або відчепиться від мене.

…Хоча я чомусь не була впевнена, що справді цього хочу.