7 (4)

Роксана, розмовляючи з деканом, відійшла трохи вбік, аби її діалогу не заважали. Я б міг сподіватися, що розмова зайде про щось інше, окрім танців з викладачами, але, судячи з виразного погляду, який вона направила на мене, ні.

– Отже, – закінчивши розмову, підійшла до мене жінка, – танці. Конкурс. Навіщо?

– Мені здається, у нас є всі шанси перемогти, – розвів руками я. – Ми будемо чудовою парою, Роксано, і я переконаний, що ми запалимо паркет!

– А я переконана, що запалю когось другого просто зараз, – примружилась вона, і якби поглядом можна було спопеляти, і я б лежав біля її ніг симпатичною сірою купкою. Можливо, це єдиний стан, в якому я здатен задовольнити Роксанину кровожерливість.

Хто б ще сказав, чому мене так приваблює ця ідея!

– То ми пообідаємо разом? – максимально невинним тоном поцікавився я.

– Гаразд, – процідила Роксана, – пообідаємо. І заодно обговоримо деякі деталі.

…Сита жінка – добра жінка, вважав я, але, коли за півгодини ми опинились у пет-френдлі ресторані, і Роксана крутила в руках виделку, хижо позираючи то на салат, то на мене, я відчував себе так, ніби ота «смажена печінка з камамбером» має бути зроблена з мене самого.

Навіть орган відповідний є, а процес його вилучення Роксана виконає самостійно. Засмажить теж тут, на вогні, що вирветься з її рота.

Як там кажуть? Страва-ентертеймент? Ніколи не думав, що це словосполучення може прозвучати настільки лякаюче, але Роксана вже одним поглядом забезпечила місцеві аптеки клієнтом у вигляді одного переляканого мільйонера.

– Я вже було подумала, – зронила вона, погладжуючи Блеккі по голові, – що ти, Кириле, збираєшся поводитися, як нормальна людина.

– Хіба я зробив щось не так? Я лише намагаюсь створити для нас якомога більше майданчиків для спілкування. Мені це здається доречним.

– Мені – ні.

– Дуже шкода, що у нас настільки розходяться думки, але все можна виправити, – я подарував їй осяйну усмішку.

Роксана знову крутнула в руці виделку.

– Ти вмієш танцювати? – поцікавилась вона.

– Що там вміти? Трошки пластики, завчити кілька рухів, та й готово.

– Так само легко, як і програмувати нейромережі, ага, – кивнула Роксана. – Що ж… Гаразд.

– Гаразд? Ти погоджуєшся? – здивувався я. – Так просто? Одразу?..

– А ти чекав, що я буду пручатися і нариватися на звільнення? – запитально вигнула брови вона. – Я прекрасно знаю, якими будуть наслідки для звичайної людини, простої-смертної, що потрапила під гарячу руку, – жінка знизала плечима. – Декан мені прямо сказав, що відмови не приймаються. Тож я в глухому куті, тому я погоджуюсь. То який ти хочеш танець?

Я трохи розгубився. Роксана була впертою і незламною, отримати від неї «так» через страх звільнення було дивно. Я одразу відчув себе останнім козлом, який підштовхує жінку до неприємних їй речей лише через власну самовпевненість та бажання отримати те, на що, як сам думав, маю право.

Але й крутити носом, відмовляючись від цього не хотілось зовсім.

– Танець? Румба-самба… Щось таке. Латину хочу.

– Он як, – Роксана погладила Блеккі по голові. – Добре. Я гарно вмію танцювати румбу, тож, думаю, ми можемо потренувати її.

Мені треба перевірити в інтернеті, чи правильно я пам’ятаю назву танцю. Якщо так, і Роксана погоджується зі мною на це, може, вона нарешті втомилась відбиватися?

Але ні. Все не може бути так просто.

– Я готовий заплатити за сукню, щоб все було, як на конкурсах, – заявив я. – Отаку, з висюльками… Не знаю, як вони правильно називаються. Бахрома?.. Це ж в такому танцюють румбу?

– Так. В мене є подібна сукня. Я колись професійно займалась танцями. І туфлі танцювальні також є. Але партнер теж повинен бути у формі. Ми тренуватимемось, і робитимемо це старанно.

– Що ж… Гаразд, – згодився я. – Це звучить як непогана ідея, – я широко всміхнувся. – Вже чекаю наших спільних тренувань…

– І ти слухатимешся мене на них. Я не хочу чути мільйон відмовок на тему того, що ти вважаєш якісь нюанси танцю неважливими.

– Добре, моя пані, – я фиркнув. – Мені подобається коритися такій жінці, як ти.

– Ага, – вона примружилась. – Я дуже рада це чути. Неймовірно рада… – в голосі промайнули якісь дивні нотки.

Мені, напевне, слід було насторожитися. Але ідея опинитися з Роксаною один на один, образ її в звабливій сукні стерли мій інстинкт самозбереження, не лишивши від нього нічогісінько.

– Ми чудово проведемо час, – запевнив я жінку. – Переконаний в тому, що ми дуже гарно розважимось.

– О, так, – кивнула Роксана. – Це буде дуже, дуже весело.

Можливо, мені справді слід починати боятися.