7 (1)

Кирило

Якби за гроші можна було змінити погоду, я б, чесне слово, зробив це. Але знов лив дощ, добиратися до університету без машини означало б не йти, а плести дорогою, і я не був впевнений, що навіть кілька метрів до корпусу подолаю, не промокнувши до нитки.

Спочатку я припаркувався прямісінько під знаком, де й минулого разу – бо це було, відверто кажучи, найзручніше місце. Але потім згадав, як ми з Роксаною мусили обходити калюжу, як вона сварилась, і проїхав трохи далі.

Гаразд, залишу те сухе місце для простих-смертних, не всі ж обов’язково їздять машиною.

Сьогодні мені було не на пари, я лише привіз договір про співпрацю… І, якщо чесно, хотів побачити Роксану. Треба терміново знайти підхід до її серця.

Я ніби і не збирався зваблювати цю жінку, і взагалі, мені мало б бути все одно, але Роксанина впертість не давала спокою.

Жодна жінка раніше мені так вперто не відмовляла. А головне, навіть не можна сказати, що Роксані було це вигідно або вона мала кращі варіанти. Ні! Просто була настільки впертою, що аж зуби зводило від роздратування. І, звісно, хотілось довести, що вона категорично неправа.

…Першим ділом я заскочив до ректора. Дмитро Валентинович зустрів мене, наче рідного сина, погнав секретарку готувати каву, якої я навіть не хотів, і запропонував сісти мало не в його крісло. Цікаво, як давно вони не бачили спонсорських виплат, що зараз так довкола мене всі крутяться, і ректор, і завідувач, і інша адміністрація?

– Я страшенно радий, що ви все-таки маєте плани тісної співпраці з нашим університетом, – заявив Стеценко. – Ваше рішення стосовно супроводу у питаннях закупівель залишається сталим?

– Так, – спокійно кивнув я. – Хочу, щоб Роксана  Горенко займалась цим зі мною. Можете ще когось зі своїх прислати, вона явно не за всі кафедри знає, кому що потрібно. Я не проти.

– Розумію, розумію… – Дмитро Валентинович подарував мені солодку усмішку. – Роксана Мирославівна – чудовий молодий спеціаліст.

– Еге ж.

– І дуже приваблива жінка.

Я примружився.

– Що ви хочете цим сказати? – поцікавився я.

– Лише що розумію ваш вибір, – розвів руками Дмитро Валентинович. – Враховуючи ваш вплив, пане Кириле… На вашому місці я б теж оточував себе прекрасними розумними жінками. І взагалі, я вважаю, що співпраця з жінками – це дуже, дуже корисно. У мене, наприклад, проректорки, і вони чудово справляються зі своєю роботою.

Цікаво, чи це був щойно натяк, що він з ними спить? Чомусь від цього стало трохи неприємно. Я примружився і, вирішивши перевірити, наскільки цей чоловік – паскуда, і чи можна далі з ним мати справу, сказав:

– Ну, Роксана Мирославівна не надто, здається, радіє нашій потенційній співпраці. Не зацікавлена вона в спілкуванні зі мною.

– Якщо ви оберете її як відповідальну за закупівлі, вона, звісно, не відмовиться від цієї відповідальної роботи. Пані Горенко чудово розуміє, наскільки ваше спонсорство важливе для нашого університету.

– Так? Бо вона навіть трійку мені просто так не хоче ставити, – гмикнув я. – А ви можете схилити її до чогось більшого?

– Ем. Ну, – розгубився Стеценко. – Викладачі в нашому закладі вищої освіти дуже уважно ставляться до питання академічної доброчесності, і я, як ректор, звісно, радий їх принциповості. Але в крайніх випадках можу повпливати. Тому, якщо вам потрібна моя допомога…

– Я мав на увазі дещо більше. До якої міри ви можете впливати на пані Роксану? І наскільки впливаєте на своїх проректорок?..

– Я б радше сказав, що це вони на мене впливають, – Дмитро Валентинович кахикнув і поправив краватку. Вузол на шиї вмить здався йому надто тугим. – Не сумніваюсь, що Роксана Мирославівна теж візьме справу в свої руки і вказуватиме вам, які кроки ведуть до оптимальних закупівель, якщо достатньо гарно підготується.

– Ну, я не про закупівлі. Я про дещо більше.

Стеценко спочатку здивовано витріщився на мене, а потім зрозумів нарешті.

– Ви маєте на увазі, що Роксана Мирославівна приваблює вас, як жінка? – кахикнув він. – О, в даному випадку паралель з роботою недоречна. Я не пережив би присутність своєї дружини на роботі.

– Складний характер?

– Щось типу того. Волію не плутати особисті і робочі питання. І вам так само раджу.

– Тобто, в цьому питанні на Роксану Мирославівну ви повпливати не можете.

Стеценко спопелив би мене поглядом, але стримався – не можна так зиркати на спонсорів.

– Я думаю, ви доволі харизматичний та впливовий чоловік, аби вважали за потрібне вирішити це питання самостійно. Хіба є якийсь сенс в завоюванні уваги жінки, якщо це робиться під примусом? А я на особисте життя своїх співробітників не впливаю. Тож…

– Не хвилюйтесь, – махнув рукою я. – Це була просто перевірка. Звісно, я не проситиму нічого такого, це гидко.

– А, – Дмитро Валентинович з полегшенням розсміявся. – Ну звісно. А я думаю… Так-так, у вас хороше почуття гумору, пане Метельський. Так і до… гріха довести можете!

– Волію обійтись без гріхів. Але ваша допомога мені таки знадобиться. Я хочу, щоб ви призначили мене і пані Роксану в пару на оті ваші «танці з викладачами». Це можна влаштувати?