6 (4)

Про всяк випадок танцювати Кирила я відвела куди подалі від нашого столика. Проректорки, обидві, одразу ж схилились до ректора і щось обговорювали з ним пошепки. Я навіть раділа, що не можу того чути, інакше явно б хотіла втрутитися і заперечити.

– Здається, Лисичко, ти маєш такий нестримний характер, що навіть при них не можеш стриматися, аби не сказати мені, який я паскудник. Мене це абсолютно точно заводить, – хитро заявив Кирило. – Я в захваті від нашої майбутньої співпраці, навіть не сподівався, що це вийде аж так природно. Думав, доведеться трішки натиснути.

– Звісно. Радійте, пане Метельський, ви змогли примусити жінку проводити з вами трошки більше часу. Не простіше було попросити собі одразу «відмінно»?

– Можна на «ти», до речі.

Я закотила очі.

– Від цього нічого не зміниться.

– Мені буде приємніше, – нахабно озвався він. Одна долоня, що лежала у мене на талії, плавно сповзла нижче, і я вдарила його по зап’ястку.

– Навіть не думай, Кириле, розпускати руки, інакше ніяка спонсорська допомога не зупинить мене від нанесення легких тілесних.

– Боже, яка ж ти грізна. Знаєш, я ніколи не зустрічав таких брикливих дівчат… Гаразд, лише одну.

– І як?

– Втекла до іншого. Але тебе я так просто не впущу, – він примружився. – Від наших перепалок у мене аж кров кипить в жилах.

– Як мало чоловікам потрібно для щастя, – я закотила очі. – Всього лиш щоб їх постійно ставили на місце. Невже пристрасть до мазохізму аж така велика?

Кирило розреготався.

– Ти будиш в мені інстинкт мисливця, Лисичко. Може, я б і забув про нашу суперечку, якби ти була лагідною, але тепер, – долоня знов сповзла мені на сідниці, – це вже справа принципу.

Я знов підняла його руку вище, туди, де ще могла дозволити їй бути.

– Це огидно. Мисливці – не мій типаж.

– А хто – твій?

– Можу дати книжку прочитати.

– Про благородних лицарів?

– Можливо. З послужним списком, який складається з підстрелених знахабнілих мисливців.

– Мене так просто не підстрелити. Це вже фентезі якесь.

– Мій улюблений жанр.

– А я думав, нейромережі, – Кирило нахилився ближче, і його гаряче дихання обпалило мені шию. – Я доволі непогано танцюю. І піддаюсь навчанню. Візьми мене на «танці з викладачами», це було б весело, хіба ні? – він весело розсміявся. – Я з великим задоволенням виграю той конкурс для тебе.

– Я не погоджусь.

– Чому?

– Тому що вельмишановному панові спонсору дадуть той кубок просто за замовчуванням, – відрізала я. – От і все. А я волію завойовувати чесну перемогу, аж ніяк не фальшивку, яку віддали пихатому багатію за гроші. Я ціную справжність в усьому, особливо в тому, в чому сама беру участь. І ніколи б не пробачила спроби «купити» мені перемогу. Або брехні.

– Запам’ятав. Вимагати у ректора незалежне журі і ніколи тобі не брехати. Не будь такою серйозною, Лисичко! Невже я справді анітрохи тобі не подобаюсь?

Ну от що я могла йому сказати? Що в нього такі гарячі руки, що в мене від їх доторків чомусь підскакує тиск? Що він справді гарний, дарма, що це анітрохи не компенсує паршивого характеру? Що він мені навіть подобається в ті секунди, коли не хочеться його прибити? Звісно, всі ці слова надто порадували б Кирила, тому я не сказала жодного, просто вислизнула геть, коли скінчився танець.

Вже коли ми з усім покінчили, і я затрималась на хвилинку у вбиральні, біля рукомийника мене спіймала Ганна Вікторівна.

– Цей чоловік пожирає вас очима, Роксано. Між вами щось є? – поцікавилась вона.

– Він спонсор університету і мій студент. Нічого особистого, – хитнула головою я. – І бути не може. Такі, як він, лише використовують жінок.

Ганна Вікторівна ніколи не була паскудною. Вона не з тих, хто натякатиме, що чоловікові варто відповісти взаємністю, якщо він вже так причепився.

Принаймні, я дуже на це сподівалась і геть не хотіла розчаровуватися у керівниці.

– Можливо, він не такий вже й поганий? – зрештою спитала Ганна Вікторівна. – Просто через владу, яку має завдяки грошам, не завжди обирає правильні методи.

– Що ж, в такому випадку, йому варто попрацювати над собою. І почати обирати таки правильні, – знизала плечима я. – Бо в іншому разі як оточуючі мають здогадатися, що він інакший?

Ганна Вікторівна явно мала варіанти.

– Тільки не кажіть, що він заслуговує на шанс лише через свої гроші.

– А ще вплив і вроду, – розсміялась Ганна Вікторівна. – Але не казатиму. Все одно, Роксано, він вам подобається, а там вже самі розберетесь.

Вона підморгнула мені і пішла, залишивши наодинці кипіти від обурення. Та не подобається він мені! Ані крапельки!

Гаразд, може, трішечки, але вголос я цього не признаю.