6 (3)

– Пані Роксана має рацію, – озвався Кирило, підступно всміхаючись. – Я справді потребую… Наставництва, якщо можна так виразитися, в важливих питаннях технічного забезпечення. У мене не було комплексної освіти в цьому напрямку, я здобуваю її лише зараз.

– Так-так, – закивав наш ректор. – Звісно…

– Тож я б хотів людину, що допомагатиме мені, напрявлятиме. Як гадаєте, ви могли б забезпечувати мене таким супроводжувачем?

Я не могла сказати, що наш ректор був дуже чутливою людиною, але він абсолютно точно знав, як зчитувати двозначні натяки. Саме тому він сказав:

– Пані Горенко могла б виступити таким помічником, якщо ви погодитесь на її кандидатуру, пане Метельський. Роксано Мирославівно, ви ж прийдете на допомогу нашому спонсору, правда?

…Ну от і хтось уявляє, як відмовити в такій ситуації? Коли на тебе зиркають і хіба що не шепочуть «не погодишся – звільню»?

Звісно, ніяк. Саме тому я погодилась, хоч і почувала себе відверто по-дурному.

І саме тому, коли всі вже розійшлися, мусила лишитися і обговорювати кошториси, кількість обладнання, його особливості, те, коли ми будемо його обирати, як все оформити і чи університет може приймати таку допомогу від пана Метельського.

Зустріч затягувалась. Про жодну наукову статтю сьогодні вже не йшлося. У мене від голоду зводив живіт, ще й Метельський прошепотів на вухо:

– Хіба тобі не подобається можливість контролювати мене, Роксано? Я даю повну владу в твої руки, матимеш можливість спорожнити мій гаманець…

Я лише зиркнула на нього так, що Метельський ледве не перетворився на хмарку диму. І «ледве» тільки тому, що тут був ректор.

– Щось не так? Ти здаєшся сердитою, Лисичко.

– Просто Лисичка з самого ранку жодної куріпки в зубах не тримала, тому думає, чи може вона одному спонсорові щось відгризти і цим насититися.

– Дивлячись з якого боку гризти… Ти голодна? – дійшло нарешті до Метельського. – Пане Стеценко! А скажіть, чи нема тут якогось пристойного ресторану неподалік? Я б пригостив шановних присутніх, і ми б продовжили обговорювати наші справи в більш приємній обстановці! Або, якщо ви зайняті, ми з Роксаною Мирославівною обговоримо все вдвох.

Звісно, Кирило сподівався на те, що нас відпустять удвох, але адміністрація не могла впустити можливість смачно поїсти. Саме тому зовсім скоро ми в уже урізаному складі, що складався з ректора, двох проректорок, Метельського і, власне, нещасної мене, опинилися в ресторані.

Ані нейромережі, ані обладнання Кирила більше не цікавили. Він явно налагоджував зв’язки: обмінювався чоловічими жартами з ректором, реготав, сам замовив музику в залі. Розмова справді ставала все більш неформальною.

– Якщо я матиму достатню мотивацію, – заявляв Метельський, – то я ваш університет просто озолочу! Буде у мене як новенький! Може, і корпус вам зведу…

От тріпло. І нащо йому це все говорити? Просто щоб добитися моєї взаємності? Та не потрібна я йому, принаймні не настільки…

Метельський раптом підвівся.

– Потанцюємо? – Кирило простягнув мені руку.

– Вибачте, але я не танцюю, – я зробила вигляд, що не помічаю його долоні. Не вистачало тільки торкатися цього чоловіка.

– Роксано, – Стеценко вкотре за цей вечір виразно зиркнув на мене, – така молода приваблива жінка і не танцює? Я в житті не повірю. Я пам’ятаю ваш номер на «танцях з викладачами».

– Оу. Що то був за номер? – зацікавився Метельський.

– У нас щороку проводиться конкурс, студенти і молоді викладачі стають до пари, журі виставляє оцінки. Роксаночка вигравала зі своїми студентами два роки поспіль, – підлила масла у вогонь проректорка. – Здається, ви займалися танцями, чи не так? Ми досі пам’ятаємо цю пристрасну самбу.

– Я б подивився. На самбу, – очі Метельського хижо заблищали.

Якби не присутність адміністрації, я б показала йому дулю.

– Цього власне, цього року хтось теж має представляти факультет, – замислено промовив ректор. – Роксано, ви знову з кимось танцюєте?

– Поки що не визначалися з учасниками, – заперечно хитнула головою я. – У мене нема підходящого потенційного партнера, тож…

– Гм-м-м, – Метельський всміхнувся. Він досі стояв біля мене, пропонуючи руку, щоб потанцювати, але зараз явно задумав щось більш підступне. – А може…

– Потанцюємо, – випалила я швидше, аніж Кирило втягнув нас в ще одну авантюру, міцно стиснула його долоню і схопилась на ноги.

Сподіваюсь, бодай танці він здатен проводити в тиші.