6 (2)

Звісно, мені дуже хотілось гордо пройти повз нього, навіть не озираючись, але вдягнулась я, як на літній вечір, а був у нас холоднючий вересневий ранок. Коли вигулювала Блеккі, погода була ще більш-менш, але зараз зірвався вітер і починав накрапати дощ.

А я парасольку забула… промокну, як хлющ, і буду зіркою сезону на цій нараді, чи що воно таке. Зустріч зі спонсорами, теж мені, вигадав.

– Моя прекрасна викладачко, – Метельський відкрив мені дверцята з пасажирського боку, – прошу. Не варто мерзнути.

– Не варто кликати мене на раптові зустрічі зі спонсорами, зриваючи з місця, – процідила я, залізаючи в машину.

Вийшло не надто елегантно. Власне, підкоритися було важко, мені довелось наступити собі на горло, аби бодай залізти всередину.

Здоровий глузд не настільки сильний, як гордощі, що ж поробиш.

– Чому все, що я роблю, сприймається так грубо? – поцікавився Кирило, коли теж опинився в салоні авто. – Я ж лише намагаюсь збільшити, гм, наші точки дотику, додати трохи спільних тем. Аби моя майбутня дружина почувалась комфортно в моїй компанії.

– Для початку, можна було б не поводитись аж так нав’язливо і не використовувати свій статус, аби досягнути цих зустрічей.

– Хіба статус чоловіка – це так погано?

– Погано, коли він використовує його для маніпуляцій, – я не збиралась так просто поступатися. – Погано, коли людина – неважливо якої статі! – вважає, що має достатньо влади, аби примушувати іншу людину до чогось, що взагалі-то виходить за межі її службових обов’язків. Примус до постійного спілкування теж рахується.

– Хіба я не приємний співрозмовник?

– Не дуже, і це нічогісінько не змінює. Навіть якщо до жінки чіпляється надзвичайно багатий красень, він залишається тим… козлом, що не чує слова «ні».

– А якщо цей красень бажає взяти її за дружину?

– Ми в дев’ятнадцятому сторіччі чи в двадцять першому? Якою б не була мета чоловіка, він не повинен реалізовувати її попри волю жінки

– Зараз ми їдемо на робочу зустріч, – гмикнув Кирило, – Не треба поводитись аж так радикально.

– Ну звісно. Якби я вас, пане Метельський, висмикнула з вашої теплої квартири о восьмій чи дев’ятій ранку, аби змусити бути присутньою на зустрічі, про яку ви навіть не здогадувались і яка взагалі-то лежить поза межами вашої компетенції, ви б дуже раділи?

Кирило подарував мені оцінюючий погляд.

– Так. Я був би на сьомому небі від щастя, – нахабно заявив він. – Мені подобаються владні жінки, і взагалі, це гарна основа для рольової гри.

– Я просто в захваті, що моє бажання відстояти свої особисті кордони вважається заграванням в межах потенційної рольової гри, – процідила я.

– Що поробиш. Я печерний чоловік і за жінку, що запала мені в душу, волію боротися. Навіть якщо для цього доводиться використовувати печерні методи.

Доводити, що Метельський неправий і так не можна, здавалось абсолютно марним. Я демонстративно закотила очі, показуючи, як зараз ставлюсь до нього, і відвернулась до вікна, споглядаючи сірий, залитий дощем Тернопіль.

Машиною ми дісталися до корпусу приблизно так само швидко, як дійшли б і пішки – зате не забрьохались і не змокли під дощем. Я не дозволила Кирилові подати мені руку і взагалі втекла б від нього, якби наш шлях не вів до одного й того ж кабінету, а його широченний крок не вартував моїх двох. Бігати університетом на підборах небезпечно, можна шию звернути.

Я не збиралась так страждати через цього клятого павича.

На щастя, на зустрічі «зі спонсором» була присутня не я одна: прийшло ще кілька молодих спеціалістів. Була і адміністрація: ректор, Дмитро Валентинович Стеценко, і двоє проректорок: Ганна Вікторівна і Марина Андріївна. Завідувачі кафедри, в тому числі Микита Петрович, теж прийшли.

Діалог проводили в медіа-центрі за круглим столом. Я сіла якомога далі від Метельського і намагалась тримати язик за зубами, аж доки мова не зайшла про обладнання для лабораторій, що займатимуться дослідженням штучного інтелекту. Кирило так сипав різними термінами, що мені аж смішно стало від його заяв. Експерт!

– Ага, – буркнула я, – пан Метельський у нас видатний експерт з нейромереж, він, звісно, розбирається, що й куди…

Ректор перевів на мене важкий погляд. Я подумала, що, напевне, слід було тримати язик за зубами увесь цей час і не балакати зайвого, якщо я не хотіла договоритися до звільнення, але пізно. Він уже свердлив мене очима, лишилось тільки провалитися під землю.

– Роксано Мирославівно, – звичним погрозливим тоном промовив Дмитро Валентинович, – ви щось хотіли сказати?

– Пані Горенко лиш казала, що панові Метельському знадобиться кваліфікована допомога для того, щоб вдало підібрати обладнання! – випалив Микита Петрович, намагаючись мене прикрити.

Дарма…