Розділ шостий

Роксана

Наступні кілька днів я Метельського не бачила, і, якщо чесно, це було справжнім полегшенням. Настрій стрімко покращувався. Звісно, основною причиною цього покращення виявився Блеккі. Моє чорне сонечко йшло на поправку, шви було знято, і він поривався бігати.

Я намагалась його гальмувати, аби пес, надто збадьорившись, сам собі випадково не нашкодив, але серце аж співало в грудях щоразу, як Блеккі починав гратися. Я була щаслива, що він більше не відчуває того постійного болю, який не давав собаці нормально жити.

Сьогодні прогулянка пройшла дуже вдало, Блеккі навіть не довелось дуже сильно відмивати лапи.

– Хороший хлопчик, – я поплескала його по голові. – Ти справжнісіньке щастя.

– Гав! – пес радісно побіг в кімнату.

Звісно, він мусив обтруситися від води прямо посеред кімнати, але вже чистий, тож я зі своїм «Блеккі, фу» звучала не надто грізно.

– Давай-но обітремося, – рушила за ним з рушником. – І підемо їсти…

Сьогодні мав бути спокійний день, за розкладом я не мала пар, тож сподівалась просидіти за комп’ютером, розгрібаючи поточну роботу. Завдань вистачало з головою, мені ще потрібно колись статтю написати, яка, на жаль, не хоче робити себе самостійно.

Було б добре, якби наука могла, гм, самоорганізуватися.

Такі, як Метельський, вже б порадили просто щось нагенерувати в штучному інтелекті. Я сердито насупилась.

– Гав? – Блеккі лизнув мені долоню і зазирнув в очі, ніби запитуючи, про що це я таке неприємне думаю.

– Та згадала одного адепта академічної доброчесності, – я поплескала пса по спині, почухала за вушком. – Не хвилюйся, тобі не потрібно його знати.

– Гав! – Блеккі і не приймав жодних чоловіків в нашому домі, окрім мого тата, звісно.

Я насипала йому корму, залізла в холодильник, аби знайти собі що поїсти – і саме в цю мить подзвонив мобільний телефон.

Микита Петрович.

Дзвінок завкафа о восьмій тридцять ранку – це дуже погано. Зазвичай він починав турбувати нас не раніше дванадцятої, до цього розгрібав поточні задачі, займався родинними справами і всіляким таким. Микита Петрович анітрохи не рання пташка, тож він не вимагав нічого подібного і від викладачів, окрім, звісно, роботи за розкладом.

– Слухаю, – відповіла я одразу ж. Ігнорувати керівництво, коли воно так нетипово поводиться – паскудна ідея, це було очевидно.

– Доброго ранку, Роксано. Сподіваюсь, не розбудив?

– Ні, мій пес кого завгодно зробить жайворонком, – я лагідно всміхнулась до Блеккі, ледь стримавшись, щоб не розцілувати його просто зараз.

Але Блеккі у відповідь оближе все, в тому числі телефон, і нормальної ділової розмови не вийде.

– Потрібно терміново до університету, Роксано.

– З чого така терміновість, пробачте? – здивувалась я. – Щось трапилось?

– У нашого ректора зустріч зі спонсорами…

Неввічливе «а я тут до чого» я проковтнула, уже підозрюючи, що буде далі. Зазвичай спонсори і я жили на різних планетах, що ніяк не перетинаються одна з одною. На щастя чи на жаль для мене – то вже деталі. Але був один…

Хоч би я помилялась!

– Точніше, з одним конкретним спонсором, – продовжував Микита Петрович, – з паном Кирилом Метельським.

– Моїм студентом.

– Саме так. І пан Кирило сказав, що він хотів би бачити представників кафедр, аби вони самостійно змогли окреслити потреби лабораторної бази.

Дідько.

– Крім того, він навів вас як приклад, – провадив далі Микита Петрович, – молодого викладача, який однозначно орієнтується в потребах власної кафедри.

Бодай би його чорти взяли, чесне слово.

– Що ж, підозрюю, що це наслідок нашої якісної комунікації впродовж навчальних занять, – якомога ввічливіше процідила я. – Мені потрібно прийти на цю зустріч?

– Так.

– Коли?

– За двадцять хвилин, о дев’ятій, Роксано. Я сам щойно дізнався! вже вилітаю з дому…

– Постараюсь встигнути.

Микита Петрович поклав слухавку, більше не крадучи мій дорогоцінний час, а я стиха вилаялась собі під ніс і пішла вдягатися. Поїсти я вже не встигала.

Натягнувши на себе першу ділову сукню, що попалась під руки, і  накинувши тонкий плащ, я схопила сумку і побігла на вулицю. Уже там відчула, що помилилась з одягом: було збіса холодно.

Зате під під’їздом, спираючись уже на іншу машину, стояв Кирило Метельський власною персоною. На новій машині, здається. Чекав, скотиняка!

Звісно, мені дуже хотілось гордо пройти повз нього, навіть не озираючись, але вдягнулась я, як на літній вечір, а був у нас холоднючий вересневий ранок. Коли вигулювала Блеккі, погода була ще більш-менш, але зараз зірвався вітер і починав накрапати дощ.

А я парасольку забула… промокну, як хлющ, і буду зіркою сезону на цій нараді, чи що воно таке. Зустріч зі спонсорами, теж мені, вигадав.