6 (1)

Роксана

Наступні кілька днів я Метельського не бачила, і, якщо чесно, це було справжнім полегшенням. Настрій стрімко покращувався. Звісно, основною причиною цього покращення виявився Блеккі. Моє чорне сонечко йшло на поправку, шви було знято, і він поривався бігати.

Я намагалась його гальмувати, аби пес, надто збадьорившись, сам собі випадково не нашкодив, але серце аж співало в грудях щоразу, як Блеккі починав гратися. Я була щаслива, що він більше не відчуває того постійного болю, який не давав собаці нормально жити.

Сьогодні прогулянка пройшла дуже вдало, Блеккі навіть не довелось дуже сильно відмивати лапи.

– Хороший хлопчик, – я поплескала його по голові. – Ти справжнісіньке щастя.

– Гав! – пес радісно побіг в кімнату.

Звісно, він мусив обтруситися від води прямо посеред кімнати, але вже чистий, тож я зі своїм «Блеккі, фу» звучала не надто грізно.

– Давай-но обітремося, – рушила за ним з рушником. – І підемо їсти…

Сьогодні мав бути спокійний день, за розкладом я не мала пар, тож сподівалась просидіти за комп’ютером, розгрібаючи поточну роботу. Завдань вистачало з головою, мені ще потрібно колись статтю написати, яка, на жаль, не хоче робити себе самостійно.

Було б добре, якби наука могла, гм, самоорганізуватися.

Такі, як Метельський, вже б порадили просто щось нагенерувати в штучному інтелекті. Я сердито насупилась.

– Гав? – Блеккі лизнув мені долоню і зазирнув в очі, ніби запитуючи, про що це я таке неприємне думаю.

– Та згадала одного адепта академічної доброчесності, – я поплескала пса по спині, почухала за вушком. – Не хвилюйся, тобі не потрібно його знати.

– Гав! – Блеккі і не приймав жодних чоловіків в нашому домі, окрім мого тата, звісно.

Я насипала йому корму, залізла в холодильник, аби знайти собі що поїсти – і саме в цю мить подзвонив мобільний телефон.

Микита Петрович.

Дзвінок завкафа о восьмій тридцять ранку – це дуже погано. Зазвичай він починав турбувати нас не раніше дванадцятої, до цього розгрібав поточні задачі, займався родинними справами і всіляким таким. Микита Петрович анітрохи не рання пташка, тож він не вимагав нічого подібного і від викладачів, окрім, звісно, роботи за розкладом.

– Слухаю, – відповіла я одразу ж. Ігнорувати керівництво, коли воно так нетипово поводиться – паскудна ідея, це було очевидно.

– Доброго ранку, Роксано. Сподіваюсь, не розбудив?

– Ні, мій пес кого завгодно зробить жайворонком, – я лагідно всміхнулась до Блеккі, ледь стримавшись, щоб не розцілувати його просто зараз.

Але Блеккі у відповідь оближе все, в тому числі телефон, і нормальної ділової розмови не вийде.

– Потрібно терміново до університету, Роксано.

– З чого така терміновість, пробачте? – здивувалась я. – Щось трапилось?

– У нашого ректора зустріч зі спонсорами…

Неввічливе «а я тут до чого» я проковтнула, уже підозрюючи, що буде далі. Зазвичай спонсори і я жили на різних планетах, що ніяк не перетинаються одна з одною. На щастя чи на жаль для мене – то вже деталі. Але був один…

Хоч би я помилялась!

– Точніше, з одним конкретним спонсором, – продовжував Микита Петрович, – з паном Кирилом Метельським.

– Моїм студентом.

– Саме так. І пан Кирило сказав, що він хотів би бачити представників кафедр, аби вони самостійно змогли окреслити потреби лабораторної бази.

Дідько.

– Крім того, він навів вас як приклад, – провадив далі Микита Петрович, – молодого викладача, який однозначно орієнтується в потребах власної кафедри.

Бодай би його чорти взяли, чесне слово.

– Що ж, підозрюю, що це наслідок нашої якісної комунікації впродовж навчальних занять, – якомога ввічливіше процідила я. – Мені потрібно прийти на цю зустріч?

– Так.

– Коли?

– За двадцять хвилин, о дев’ятій, Роксано. Я сам щойно дізнався! вже вилітаю з дому…

– Постараюсь встигнути.

Микита Петрович поклав слухавку, більше не крадучи мій дорогоцінний час, а я стиха вилаялась собі під ніс і пішла вдягатися. Поїсти я вже не встигала.

Натягнувши на себе першу ділову сукню, що попалась під руки, і  накинувши тонкий плащ, я схопила сумку і побігла на вулицю. Уже там відчула, що помилилась з одягом: було збіса холодно.

Зате під під’їздом, спираючись уже на іншу машину, стояв Кирило Метельський власною персоною. На новій машині, здається. Чекав, скотиняка!