5 (2)

– А це ще що за чорт?! – я підійшов до автівки, відверто паршивенької, ніби з минулого сторіччя, і штовхнув ногою колесо. Заверещала сигналізація, але машина, ясна річ, ані на метр не від’їхала в бік.

– Щось не так? – уїдливо поцікавилась Роксана у мене за спиною.

– Цей довбень став там, де знак «заборонено», – повернувся я до жінки і помітив веселу усмішку на її вустах. – Що таке, Лисичко? Ти раптом полюбила плавати?

– Та ні, – знизала плечима вона. – Але в мене вже чобітки, і не буде води, якщо я пройду по воді. Її не вистачить, щоб їх намочити. А мені подобається, як ви розвиваєте в собі самокритичність, пане Метельський. Це швидке внутрішнє зростання вражає.

– Яке зростання?

– Ну як. Від здатності поставити машину на єдиному місці, де можуть пройти люди, і аж до того, щоб визнати, що ось таке, – вона вказала прямісінько на калюжу, – зробить тільки справжній дурень. Чи ви вжили якесь інше слово.

– Лисичко, ти граєшся з вогнем. Мені подобаються гострі на язик жінки, але все ж, іноді здається, що ти зовсім не маєш міри.

– Так? А раптом не здається? Може, варто піти легшим язиком і не намагатися взяти за дружину жінку, з якою не здатен впоратися?

Я спохмурнів. Ні, звісно, яке одруження! Ніхто з нас цього не хоче. Це буде інтрижка, кілька зустрічей, кілька побачень. Гаразд, можливо, щось більше, ніж ті кілька побачень, і, якщо у нас все складеться, я не зарікатимусь.

Але визнати це перед Роксаною – все одно що програти, а вона спеціально провокує, кусає, нагадує про те, що вона тут господарка ситуації, а не я. і це відчувалось в кожному жесті, в кожному русі. Вона не збиралася поступатися анітрохи.

Я теж не поступатимусь. Маю ж я побачити, як вона, усвідомлюючи мою рішучість, сама починає відступати і жалкує, що прийняла виклик?

– Думаю, якщо тобі хочеться за мене заміж, можна просто поставити всі відмінні оцінки. Я, як справжній чоловік, виконаю свою обіцянку, – гмикнув я.

Вона так, ясна річ, не вчинить.

– О, завжди знала, що великі сильні чоловіки люблять, коли їм коряться. Так вони підтримують ілюзію власного впливу. А то штрикнеш голкою, – вона підійшла ближче і ткнула пальцем мене в плече, – і здуваються, не здатні нічого довести. Нещасна лабораторна робота…

– Вісім.

– Так, нещасні вісім лабораторних робіт – це нездоланна перешкода. Завжди можна чекати, що жінка полегшить життя. Але, на жаль, я не зацікавлена в цій грі в піддавки. Удачі з водичкою. Тут, до речі, є інший шлях, обійти трошки треба.

Я примружився. Вчинити розумно, а не йти по воді – гарний варіант, звісно.

– І де ж той шлях?

– Он, доріжка, – вказала Роксана вбік. – Хвилин п’ять – і вже будете на місці. Чекатиму на занятті.

З цими словами вона обійшла мене і, гордо здійнявши підборіддя, пройшла повз. Ступала обережно, по-котячому, щоб не підняти надто великі хвилі в клятій калюжі, і вмудрилась майже не забруднити взуття. Сподіваюсь, ноги теж не промочила.

Я змусив себе бути розумним. Років десять тому, звісно, поперся б просто через воду, але одна справа намочити штанини в теплу погоду, а інша – зараз, коли дує клятий вітер, а стовпчик термометра неухильно повзе вниз. Не хотілось виставляти себе ще більшим ідіотом, який чхатиме, кашлятиме, але не визнає, що ось та суха стежка була правильним вибором.

На заняття я запізнювався, тож обхідним шляхом довелось бігти. Коли ж я опинився перед аудиторією і відчинив двері, то виявив, що Роксана сидить зовсім одна.

– Запізнюєтесь, пане Метельський, – вона постукала нігтем по екрану мобільного телефону. – Аж на три хвилини.

– Якийсь дурень перекрив дорогу, – відмахнувся я. – Довелось обходити. А де всі мої любі однокурсники? Якщо вже я запізнююсь? Чи це, – я підійшов ближче, – персональне заняття? Мені можна вважати це побаченням?

Я поклав руку їй на коліно, власне, ледь торкнувся пальцями краю спідниці, а жінка уже рішуче вдарила мене журналом по руках.

– Магістри погано відвідують заняття, – сухо повідомила вона. – На лабораторну роботу приходять лише ті, хто хоче щось здавати.

– М, то в них хвости? Може, мені, як першому, поставиш автоматом, Лисичко?

Роксана мовчки продемонструвала мені журнал. Там в три рядочки уже стояли відмінні оцінки у якихось незнайомих мені хлопців.

– Якого біса їм так швидко?

– Вивчили все наперед, – розвела руками Роксана. – Отже, сідайте, пане Метельський, здавайте, що планували.

– Якщо здам на відмінно, йдемо сьогодні на побачення, – заявив я, поклавши роздрукований звіт перед нею.

Має ж в цьому паршивенькому дні бути щось приємне.