5 (1)

Кирило

Ймовірно, Тернопіль був містом-побратимом Лондона, інакше якого дідька тут постійно лив триклятий дощ?

З того самого моменту, як я вирішив, що готовий посперечатися з Роксаною і залишитися тут надовго, все у клятому файному місті налаштувалось проти мене. На ділові зустрічі доводилось мотатися до Києва, де – ніби на зло, – сонце світило так яскраво, що я задумувався, чи не знайшовся десь на трасі дорогою портал у інші світи. Новий офіс виявився затісним, а Ірочка, якій зазвичай не було рівних у пошуку найкращих організаційних рішень, все ніяк не могла знайти йому заміну.

Якби я не розумів, що для цього абсолютно не може бути жодних причин, то вже б подумав, що помічниця за щось на мене образилась. Але ж ні. Я навіть виписав їй премію, підняв зарплатню в зв’язку з переїздом, аби комфортніше було. Чого дутися?

Треба буде потім спитати.

На додачу до всіх чудес, які чекали на мене в цьому негостинному місці, зранку, проїхавши метрів двадцять, я влетів у якусь яму, викрутив колесо і мусив викликати евакуатор.

Майстер з автосервісу, що приїхав подивитись на машину і оцінити проблеми, присвиснув і сказав:

– Обійдеться вам в копійчину. А ще доведеться почекати. Бачте, ви вмудрилися погнути диск, – він тицьнув в нього пальцем, – а його замінити – це не шину-запаску вдягнути, треба повозитися.

– В Києві такі проблеми вирішуються за кілька годин, – процідив я. – Якщо хочете отримати свою платню, повинні і тут встигнути.

Подарований майстром погляд був яким завгодно, але не прихильним. Я міг впиратися скільки завгодно, але зрештою, здається, вимушений буду визнати: машину швидко полагодити не вдасться.

– Ну, шановний, – знизав плечима чоловік, – якщо ви так впевнені, що в Києві вашу машину за кілька годин полагодять, то чом би вам туди не зганяти?

– З викрученим колесом?

– Ото ж бо й воно. А пошта – не птаха з пропелером в дупі, доки довезуть, доки все оформимо… Доведеться походити пішки.

Треба буде звеліти комусь з моїх перегнати іншу машину з Києва до Тернополя. Але навіть це раніше, ніж до вечора, не буде.

– То що, – майстер хитро примружився, – забираємо? Чи все-таки в Київ, га?

– Забираємо, – процідив я. – І тільки спробуйте не полагодити.

Судячи з нахабної мордяки чоловіка, спробувати він таки планував, принаймні, терміни збирався загилити такі, що мені не позаздриш. Але, перехопивши мій аж надто красномовний погляд, все-таки стримався, не став коментувати.

Я оформив заявку – кляті папірці! Зазвичай ними займався хтось інший. – оплатив все по рахунку і, попрощавшись з машиною, зиркнув на годинник. Що ж, до університету кілометр пішки, не розсиплюся. Тим паче, я чимало займався в залі, прогулятися не буде проблемою. Сьогодні у мене чергова лабораторна робота у Роксани, і я навіть планував щось взяти.

Правда, тягнути ноутбук в руках не планував.

Звісно, я не робив нічого сам – нема мені чим зайнятися, сидіти, програмувати кляту перегорткову, чи як там її, нейронну мережу. Для цього є спеціалісти. Але теорію прочитав, тож, скоріше за все, здам як слід. Вона ж не питатиме поза межами контрольних питань?

Закинувши на плече сумку з ноутбуком, я закрокував до університету. Трохи поблукав дворами, обходячи особливо видатну калюжу, дорогою дістав мобільний з кишені.

– Василю, потрібно пригнати тачку в Тернопіль. Щоб до обіду вже була.

– Яку саме? – Василь не дивувався моїм вимогам і, на щастя, не шукав відмовки, чому не може це зробити.

Люди або ефективні, або на мене не працюють. Одне з двох. Василь обирав перший варіант, тому у мене з ним, як і з Ірочкою, все було чудово.

– Синій позашляховик, – швидко визначився я. – І дивись, щоб дорогою не влетів ні в які ями. Як будеш під’їжджати до міста, набереш мене, я скажу, куди саме машину завезти.

– Так, шеф. Зараз виїжджаємо.

Настрій трохи піднявся. Я дійшов до перехрестя, побачив зелений колір, зробив крок…

І прямо перед моїм носом пролетів автомобіль, проходячись колесами просто по калюжі. Брудні бризки полетіли мені в обличчя.

– Дідько! – вилаявся я, відскакуючи назад на тротуар. – Якого біса?!

– Він закінчував маневр, – почувся за спиною жіночий голос.

Я озирнувся. Роксана стояла, ледь помітно, підступно так усміхаючись.

– Який в дупу маневр? – похмуро спитав я. – Воно пролетіло на червоний. Якщо його колеса бодай до краю того перехрестя доїхали, коли блимнув світлофор, то добре! Мурло кляте!

– А то ви, пане Метельський, ніколи так маневри не закінчували? – уїдливо поцікавилась Роксана. – Вітаю в світі пішоходів. Ходімо, бо зараз буде червоний.

Я слухняно рушив за нею. Від злості навіть перегнав дорогою, але дівчина, попри менший зріст та підбори, гарно тримала мій темп. Ми дійшли майже до корпусу, не перемовляючись ані словом, і я спинився, як вкопаний.

Прямісінько перед корпусом красувалась здоровенна калюжа, а єдину суху ділянку дороги перекрив якийсь сліпий дятел, що покинув свою тачку прямо під знаком «стоянку та зупинку заборонено».