4 (4)

Мовчати було незручно. Відкашлявшись, я сказала:

– На жаль, Макар Васильович дозволив собі поводитись некоректно, коли в аудиторії був присутній… Особливий студент. Пан Метельський зреагував на ситуацію доволі гостро і вирішив втрутитися, попри моє бажання згладити ситуацію. Я не чекала, що він дійде аж до ректора, скажу вам чесно, але жодним чином не можу вплинути на це рішення. Мені шкода.

Микита Петрович важко зітхнув.

– Макар Васильович давно дозволяв собі багато зайвого. Я не думаю, що вам варто засмучуватися, Роксано. Мені дуже прикро, що ви потрапили в таку ситуацію.

Я тільки мовчки всміхнулась, не знаючи, що казати.

– Не буду вас затримувати… але, – начальник подарував мені довгий важкий погляд, – ваш вплив на пана Метельського та його відверта зацікавленість вражають.

– Я не маю жодного впливу на цього чоловіка.

У відповідь мені подарували вибачливу усмішку, і я буквально шкірою відчувала, що мій завідувач просто не хоче зі мною зв’язуватися. Це було таке «ну тебе до біса, дівчинко», буквально написане в нього на лобі, і я відчула, як тілом проходить хвиля обурення.

В першу чергу на Метельського.

Тож на зустріч зі своїм горе-студентом я йшла в такому настрої, що було зрозуміло: мирної розмови не буде. Він ще й зустрів мене палючим зацікавленим поглядом, подарував таку широку усмішку, що я зрозуміла: пишається тим, що зробив.

– Новини вже дійшли? – хитро поцікавився Метельський. – Я попросив вашого ректора передати звісточку, – він вказав рукою на сидіння авто, пропонуючи мені сісти.

Опинитися з цим чоловіком в машині – останнє, чого я зараз хотіла. Проте він явно не залишить мене в спокої, тому я все-таки сіла до салону. Метельський зайняв водійське місце і крутнувся, так, щоб було зручно дивитися очі в очі.

– Щось ти вдоволеною не виглядаєш, – похмуро промовив Кирило за півхвилини, коли я так і не сказала ні слова.

– А маю?

– Цього козла звільнили, – повідомив Кирило. – Я особисто постарався. І я розраховував на більш радісну реакцію на цю звістку.

– Дарма, – я склала руки на грудях. – Тому що радіти мені тут абсолютно нема чому. Що радісного? Тепер ректор університету, де я намагаюсь будувати кар’єру, вважає, що… мій студент – якщо він вважає нас просто викладачкою та студентом, в чому я зараз дуже сумніваюсь, – має вплив звільняти будь-яких колег, які мені не подобаються. Так само думає і завідувач моєї кафедри. Про те, що там тріпатиме язиком сам Макар Васильович, я просто помовчу.

– То що, треба було просто посидіти, покліпати?! – обурився Кирило. – Я вирішив проблему! Видавив цей гнійник!

– Ага, тільки забув: якщо прищ видавлювати, то потім може утворитись запалення і шрами, які вже так просто не виведеш! Паршивий з вас, пане Метельський, ретинол виходить, з завлабівськими акне справляється, а постакне на місці лишилось.

– Що?..

Ясно, метафору він не зрозумів.

– Не потрібно, – процідила я, –втручатися настільки грубо. Я не потребую такого захисту, особливо коли від нього зрештою проблем більше, ніж переваг. Я ціную бажання заступитися за мене, але не потрібно необдуманими діями, з «гарних міркувань» руйнувати всю мою кар’єру. І я б сама пішла до ректора, і Макар Васильович би, ймовірно, своє отримав. Тільки без гарчання якогось бізнесмена за спиною.

Метельський всміхнувся.

– Мені подобається, коли ти настільки люта.

Я зараз роздряпаю йому самовдоволену пику, і плювати, який він симпатичний. Хай потім шукає любительку шрамів.

– Зате мені не подобається бути настільки лютою. І якщо чоловікові подобається злити жінку, аби помилуватися тим, як вона гарчатиме на нього, то цей чоловік – червоний прапорець. Знаєш, що роблять з червоними прапорцями?

Кирило нахилився до мене ближче.

 – Пропрацьовують у цих нікому не потрібних психологів, а потім все одно до них повертаються, бо тільки дурепа втратить справжнього мужика?

Моя ж ти радість. Як добре, що ти такий передбачуваний.

– Показують бику, – я теж подалась назустріч Метельському. – І якщо в цій кориді червону ганчірку хтось порве, це не тореадорова проблема, ясно?

Я сягнула рукою в сумку, дістала звідти конверт з грошима і кинула його на приладову панель.

– Гроші за Блеккі. Мій пес вважає, що ми не приймаємо такі подарунки.

Я смикнула за дверцята, але вони виявились заблокованими. Кирило самовдоволено всміхнувся.

– Конверт я не приймаю. Всі подяки пройдуть у нас в інакшій площині.

Що ж… Гаразд. Я підсунулась до нього ще ближче, привстала, спираючись коліном об сидіння. На щастя, позашляховик був просторим та дозволяв це робити. Нахилилась до Метельського, дряпнула його нігтями по шиї… А іншою рукою дотягнулась до потрібної кнопки на приладовій панелі. Кирило тихенько застогнав, реагуючи на мої доторки, і прошепотів:

– Отак би одразу…

– Ніколи не доводь жінку до сказу, – прошепотіла я Кирилові на вухо, відчуваючи, як він реагує на мою близькість. – Бо пожалкуєш.