4 (3)

– Не варто цього робити, – хитнула головою я.

– Чому? Просто тому, що ти не хочеш приймати мою допомогу, Лисичко, ти бажаєш, аби сексист і паскуда лишався на роботі?

– Не варто розхитувати тут все і зводити нанівець мою репутацію. Я сама подбаю про себе і сама звернусь, до кого потрібно, аби Макар Васильович отримав покарання… або бодай попередження за його вчинки. Але це не означає, що я хочу, аби хтось, неважливо, хто саме, біг до ректора і зводив нанівець усе те, що я вибудовувала роками.

– Це нічого не зводитиме нанівець, – закотив очі Метельський. – Ти надто все ускладнюєш. Нащо шукати важкі шляхи, якщо є легкі?

– Ми різні люди, – відказала я. – Тож я волію не пояснювати зайвий раз очевидні речі. Не бачу в цьому ніякого сенсу.

Кирило скривився. Йому не сподобалась моя відповідь, аж зовсім, але від подальшої суперечки мене врятували інші студенти.

Практичну роботу я проводила, намагаючись стримати гнів. На щастя, швидко відволіклась на студентів, тож, коли пролунав дзвінок, вже майже остаточно заспокоїлась. Треба все-таки сходити в навчальний відділ і попросити їх переставити аудиторію, не маю жодного бажання спілкуватися з Макаром Васильовичем ще бодай раз у житті.

Звісно, мені хотілось поставити його на місце. Але ж те, що зробив Метельський, жодним чином не вирішує проблем! Так, він може гаркнути на завлаба, може поставити його на місце, але Макара Васильовича це не змінить.

Як вважав, так і вважатиме, що місце жінки – на кухні, і рот вона повинна відкривати лише за наказом чоловіків. Неважливо навіть, яких саме. Такі, як Макар Васильович, зазвичай докладають всіх можливих зусиль, аби вкотре нагадати: якщо ти жінка, то нічого не вартуєш.

Мені від цього було гидко, і втручання інших «владних та могутніх» чоловіків нічого не вирішує. Воно сміття з чужої голови не вигребе, ба більше, тільки посилює відчуття їх переваги. Кирило мені ніхто, а втрутився так, ніби територію мітив.

Добре хоч «ніхто не ображає мою жінку» не прозвучало.

Після завершення заняття Метельський спробував спинити мене в коридорі, але я відступила від нього на крок і хитнула головою.

– У мене наступне заняття, і треба переходити до іншого корпусу. Пробачте, я поспішаю.

– Я хотів би переговорити.

– Я теж, але, якщо є така можливість, згодом.

– Що ж, – Метельський гмикнув. – О котрій ти закінчуєш?

– О другій.

– Я чекатиму під корпусом на паркінгу. Підкину додому.

Сперечатися було несила, тому я просто кивнула і побігла далі у справах. Все-таки, заняття у першого курсу – не те, куди можна запізнюватися.

Першокурсники нагадували мені зграйку переляканих пташенят. Здавалось, вони навіть не знали, куди посідати, так і стояли посеред аудиторії, сперечаючись, які місця в лекційній залі найбільш вдалі. Довелось відправляти їх на середні ряди самотужки.

Організуються десь за місяць, але поки що вони – справжнє втілення хаосу, тільки й встигай, що показувати, як їм не заблукати.

Саме заняття минуло спокійно. Мені подобалось викладати, особливо вдячній аудиторії, а молодь ловила кожне слово.

Ще перелякані після школи. Мине рік чи два, і почнуть прогулювати, слухати щось своє… Але нічого. Не всі ж такі.

Решта робочого дня минула спокійно. І я була майже певна, що додому повернусь з гарним настроєм, аж доки не перестріла в коридорі похмурого, напруженого завкафа.

– Микито Петровичу, щось не так? – спинившись біля завідувача, спитала я. Виглядав він доводі заклопотаним.

– О, Роксано, – він зітхнув, – думаю, для більшості кафедри це все-таки буде хороша новина, хоча нам тепер доведеться знайти заміну.

– То що сталось?

– Макара Васильовича звільняють за наказом ректора. І він чомусь наполіг на тому, аби я розповів про це вам, Роксано.

– Він – тобто Макар Васильович? – кахикнула я, уже передчуваючи халепу.

Микита Петрович заперечно хитнув головою.

– Ні. Ректор наполіг. З невідомих мені причин, – і, судячи з того, який мені погляд щойно подарували, завідувач розраховував, що ці причини йому розкрию я.

А бодай би тебе, Кириле Метельський, з твоїми клятими втручаннями!