4 (2)

Я зібралась, нагадала собі, що я доросла розумна жінка, яка вміє відбивати чужі напади, навіть коли вони вельми агресивні, і спробувала зустрітись з ним поглядом. У відповідь, щоправда, отримала важке сопіння і ще більше невдоволення на обличчі.

Люблю свою роботу, особливо комунікацію з деякими чоловіками.

– Це моя лабораторія, – заявив Макар Васильович, – і мені вирішувати, як і з ким мені спілкуватися. Одне моє слово – і вас тут завтра не буде.

– Я з задоволенням переберусь у альтернативне приміщення, якщо ви візьмете на себе клопоти з навчальним відділом, але, якщо у вас таке сильне бажання не допускати в лабораторію студентів, варто сповістити про це ректора. Він обов’язково збільшить за це фінансування даного приміщення. Або ні, – останнє я додала відверто мстиво.

У нас і так небагато гарно обладнаних аудиторій, і в цю вклали чимало грошей. Треба було ще завлаба нового поставити.

Може, хоч користь була б якась з тих витрат.

– Отак завжди, – презирливо скривився Макар Васильович. – Єдине, чим баба, – він спеціально підкреслив це слово, так, ніби я могла забути, що жіночої статі, – може похвалитися – прикриттям від інших чоловіків.

– Я дуже рада, що ми з вами знайшли спільну мову, і обов’язково передам ваші розуміння гендерної рівності вищому керівництву у своїй заяві. Комісія з етики цим зацікавиться.

Макар Васильович презирливо скривився.

– Та нічого ти не зробиш, – заявив він, підступаючи ближче. – Понабирали бозна-кого, бо кадрів в освіті нема, а вони тут…

У мене в голові промайнула думка: якщо спробує торкнутися, я його вдарю. Макар Васильович – сварлива паскуда, яка вважає, ніби має повне право розпоряджатися чужими життями, комусь щось вказувати, торкатися жінки – і йому за це нічого не буде.

Але ж і я теж не обов’язково отримаю догану, правильно? Я в цьому університеті не просто беззахисне дівча, об яке можна витирати ноги. Ректор мене знає.

Не знаю, що б зрештою зробив Макар Васильович і як би на це відреагувала я, але з’ясувати це не вдалося. Він зробив ще один крок, переодостанній, аби зупинитися впритул зі мною, і тут я відчула, як хтось гарячий та сильний обережно відтісняє мене плечем і заступає собою.

– Вибачся.

Голос Кирила звучав холодно, мов сталь.

– Ти ще хто такий? – обличчя Макара Васильовича я бачити вже не могла, тільки Кирилову спину, але уявляла собі, як побуряковіли його щоки.

– Той, хто може викинути тебе з цього університету до бісової матері, навіть якщо ти у нас рідний брат самого мера. І викине, придурку, якщо ти не попросиш пробачення у пані Роксани. Раджу зробити це негайно і дуже щиро.

Макар Васильович пирхнув.

– Я маю право…

– Рахую до трьох. Три. Два…

Не знаю, що було в погляді Кирила, але Макар Васильович позадкував і буркнув:

– Вибачте, Роксано Мирославівно. Я погарячкував.

Мить – і за ним уже закрилися двері підсобки. Кирило повільно повернувся до мене і зблиснув осяйною усмішкою.

– Бачиш, який я корисний.

– Ага, – я, насправді, не була в захваті від цього лицарського вчинку. – Дякую за втручання. Інакше ця сварка могла тривати ще дуже довго.

– Таким, як він, лише потрібен правильний чоловік, що поставить їх на місце… – Кирило затнувся. – Що таке? Ти не виглядаєш задоволеною, Лисичко.

– Я не Лисичка, а Роксана Мирославівна, – нагадала я. – І так, таким, як він, потрібен правильний чоловік, а мало б вистачати зауваження і від жінки. Я справді вдячна, що ви, пане Метельський, допомогли спинити конфлікт, але це його не нівелює.

Кирило закотив очі.

– Це якісь феміністичні штучки? Перемога над козлом не відчувається перемогою, якщо вона сталась через іншого чоловіка? Ти мав би стояти в стороні, коханий, доки я сама розбираюся з хуліганами, типу того?

– Ні. Не типу того. Однак уявіть собі, – я відступила ще на крок, намагаючись триматися офіційно, – що ви не можете вирішити самотужки жодну проблему просто тому, що ви… Ну, не знаю, не того роду. Походження не те. Стать не та. Приємно?

– Пф, такого ніколи не буде, – закотив очі Метельський. – У мене достатньо впливу.

– Що, не вистачає фантазії уявити, що відбувається, коли навіть достатнього впливу просто не вистачає? – уточнила я.

Метельський змінився в обличчі. Я не знаю, про кого він подумав чи про що згадав, але все торжество і відчуття перемоги зійшло нанівець.

– Завтра, – процідив Кирило, – цей козел тут не працюватиме.