4 (1)

Роксана

Якщо чесно, я майже не здивувалась, коли Кирило відмовився дати мені номер картки чи рахунку, аби повернути гроші за Блеккі.

По-перше, я не з лісу вийшла, а живу в сучасному світі, тож прізвище його в пошуковику забила. І звичайна новиннєва стрічка, і два чатботи, і навіть мій знайомий з кафедри економіки, що паралельно з викладацькою діяльністю ще вів колонку в журналі, присвяченому фінансовим досягненням сучасних українців, були цілком солідарні: Кирило багатий.

Дуже багатий.

А ще небезпечний, з доволі похмурим минулим. Його, звісно, не називали злочинцем прямо, бо з такий наклеп можна випадково опинитися в суді, але натякали, що Метельський – персона зі специфічною репутацією.

Про таких кажуть «з грязі в князі». Паршиве дитинство, лихі батьки, довгий шлях нагору не зовсім законними методами.

Я поважала людей, які самі себе зробили – але лише в тому випадку, якщо люди навзаєм поважають мене. Здається, у Метельського з цим, як і з законністю його селфмейд-шляху, були деякі неприємності. Тож краще триматися подалі і не провокувати.

Але то розумний шлях, а я, очевидно, вирішила йти не ним, коли прихопила з собою на роботу конверт зі знятою готівкою.

Я не буду винна цьому чоловікові ані копійки, нехай навіть не сподівається. Не хоче приймати від мене гроші, хай особисто на благодійність їх передасть.

Правда, якась частинка мене, ота скромна, трохи ляклива Роксана, яка воліла зайвий раз не конфліктувати з людьми, а тим паче не кидати виклик здоровенним, кремезним мужикам з поганим характером, мріяла, що на практичну Метельський не з’явиться. Де там! Аудиторія, ключі від якої зазвичай видають лише викладачам, виявилась відчиненою, а Кирило стояв, спершись на лабораторний стіл, і хижо посміхався.

– Ранок добрий, Роксано Мирославівно, – осміхнувся він. – Щось поки інших студентів нема. Вони не демонструють такої старанності?

– До заняття ще десять хвилин, і вас не мали сюди впустити.

– Пропоную перейти на ти, – задоволено заявив Кирило, – і відкинути зайві формальності у нашому спілкуванні. Хіба вам не подобається проста, відкрита комунікація? – він нахабно підморгнув мені. – Як на мене, нам не вистачає відкритого, легкого діалогу…

– Нам всього більш ніж вистачає, – відрізала я. – І в цю аудиторію не можна заходити без викладача або матеріально відповідальної особи.

– І що це означає?

– Що до дзвінка треба почекати за дверима.

Звісно, Метельський навіть не думав нікуди йти. Я зайняла своє робоче місце і похмуро діставала речі з сумки.

Про сто сорок сьому, у якій, власне, і проходило моє заняття, давно ходили легенди, увесь університет про неї чув. Недоторканне місце, де завлаб запросто може імітувати міфічного Цербера. Хоча я б не назвала це «імітацією», надто ласкаве слово.

Я бувала тут студенткою, і, якщо чесно, враження лишились не найприємніші. Ненавиджу, коли на мене волають за те, чого я не обирала.

І ось, тепер поставили тут практичну роботу.

Грюкнули двері. Я підвела погляд, сподіваючись, що то прийшли не надто чемні студенти, але ні. Звісно, сьогодні мені аж ніяк не могло пощастити.

– Це ще що таке? – Макар Васильович, завлаб, офіційно найзліша людина в цьому корпусі, якщо не у всьому університеті, стояв, вибалушивши на мене очі, і явно ледь стримувався, щоб не перейти на крик одразу. Але ж треба дотриматись формальностей.

Тому спочатку він буде дуже суворо дивитися.

– Доброго ранку, Макаре Васильовичу, – якомога спокійнішим тоном привітала я чоловіка. – Практична робота.

– Тут?

– Так. За розкладом.

– І яка група?

– Комп’ютерна інженерія. Магістри.

– Пф, – він фиркнув. – Студенти, які навіть до професури ніколи не ходять, заявляться сюди слухати якусь бабу.

Дуже приємно. Я просто в захваті.

– І це для таких відвідувачів я стільки пахав над цим приміщенням, – пробуркотів він, проходячи повз мене в підсобку. – Для того, щоб тут якісь недоробки сиділи з чужої спеціальності. Якого біса вас взагалі на цей факультет втулили…

– Ви можете звернутись до навчального відділу, Макаре Васильовичу, і обговорити з ним це питання. А я б попросила не виражатися, – холодно промовила я і одразу ж пожалкувала. Не треба було провокувати, проковтнула б та й все.

Зараз же на мене дивився демон з лютими очима, і тільки спробуйте розкажіть, що це завідувач лабораторією, а не зла потворна істота. Не повірю!