3 (3)

***

Іра запропонувала більше п’ятьох варіантів житла, але влаштувало мене лише одне. Як так вийшло, що це одне знаходилося в тому ж кварталі з будинком Роксани, я поняття не мав. Справа, напевне, в тому, що неподалік – університет, а мені доведеться його відвідувати.

Іноді.

Не завжди туди варто тягнути автомобіль, особливо коли припаркуватися нема де, чи не так?

Ліля б зараз сказала, що я знаходжу для себе дурні виправдання, а насправді роблю все можливе, аби знаходитися поруч з Роксаною. Але, звісно…

Звісно, вона була до дідька права, тому що я завів собі ранкову звичку бігати на вулиці, а не ходити у комфортабельний зал в тому життєвому комплексі, де винайняв квартиру, і абсолютно випадково описав уже третє коло довкола Роксаниного будинку, коли вона нарешті вийшла на вулицю зі своїм псом.

За тиждень, що минув з нашої попередньої зустрічі, пес явно встигнув трохи підлікуватися. Коли я підбіг поближче, він навіть зволив повернути голову і виразно гавкнути.

– Любий, все гаразд, це просто… – Роксана озирнулась до мене, і лагідна усмішка згасла на її вустах. – Це просто пан Метельський. Не зважай, любий. Доброго ранку, Кириле, – ласкавий тон, що призначався собаці, зник теж, варто їй було заговорити до мене. – Не очікувала побачити вас тут… О сьомій ранку, – вона виразно глянула на фітнес-годинник на зап’ястку.

Я пригальмував біля Роксани і подарував їй довгий, уважний погляд.

Ну лялечка! Я вже намилувався на неї в тій спідниці та блузі. Звісно, вигулювала собаку вона не в класичному діловому стилі. Надягнула обтислі джинси, футболку та легку коротку курточку. Прекрасна куртка, зовсім не прикриває сідниці, на які я одразу ж витріщився.

Роксана зробила крок вбік та повернулась до мене обличчям, явно відчувши той погляд.

– Шкода, що у вибірному гуманітарному блоці десь на другому курсі бакалаврату ви не обрали етику особистого та ділового спілкування, Кириле, – процідила вона.

– А що не так? Я ввічливо привітався, – сяйнув я усмішкою.

– І ввічливо витріщаєтесь на мене.

– Я сподіваюсь отримати нові знання.

– Про що? Про розмір моїх джинсів?

– Звісно, – кивнув я. – Потім, коли настане час дарувати якусь красиву сукню, я повинен добре знати, який розмір обирати.

– Для цього потрібно виміряти мене сантиметровою стрічкою і купувати по розмірній сітці, і окомір не допоможе, – хитнула головою Роксана.

– Наступного разу я прихоплю стрічку з собою.

– Боюсь, у такого методу метрологічної діяльності є інший недолік. Він передбачає дозвіл людини, яку вимірюватимуть.

– Невже я не отримаю цього дозволу заради красивої сукні відомого бренду? Звісно, не в якості хабаря. Просто потрібно формувати гардероб моєї майбутньої дружини заздалегідь.

Як же гарно вона злилась! Я завжди вважав, що світлі очі, сині чи зелені, це гарніше. Роксана була кароока, нічого незвичного. Але варто було її розлютити, як погляд жінки темнішав, наповнювався вогнем. А ще вона гордо задирала підборіддя та підтискала губи. Цікаво, як вона цілується. Вкусить мене, якщо спробує? О, це точно.

Уже хотілось спробувати.

Але я розумів, що жарти жартами, а цілунок зараз вона сприйме, як насилля. Мені цього не потрібно. Поки що обійдемося словами, а потім уже кусатимемось по-справжньому.

Їй сподобається.

– По-перше, – примружилась Роксана, – я не впевнена, що довіряю смаку чоловіка, який опирається на ціну бренду. Так можна придбати сумку тисячі за три доларів, а вона схожа на звичайнісінький пакет.

– У мене не настільки погано зі смаком.

– Сподіваюсь. А по-друге, я істота раціональна, тож волію спочатку отримати ясність зі статусом майбутньої дружини, а потім підпускати когось до своїх параметрів. Тож поговоримо десь після другого колоквіуму.

– Обожнюю суворих жінок. Тобі, Лисичко, прекрасно підійшов би батіг. І, м-м-м, латексний костюм. Так і уявляю.

– Я й не знала, що вам, пане Метельський, подобається, коли вам роблять боляче, – закотила очі Роксана. – Але я запам’ятаю і обов’язково скористаюсь цими відомостями.

– О, звучить як чудова перспектива.

– Я згадаю вам ці слова, коли ви не зможете з першого разу здати лабораторну роботу, – підморгнула вона. – Що ж, мені вже пора. Блеккі, ходімо.

– Чекай! – гукнув я її. – Ви ж щойно вийшли. Не треба через мене втікати.

– Багато честі, – закотила очі Роксана. – Просто Блеккі поки що не можна багато гуляти. Він ще слабкий після операції, і треба дбати, щоб шви не розійшлися. Ми сходимо вниз, аби, гм, зробити собачі справи, трохи дихаємо свіжим повітрям і назад.

– О, – здається, вона все-таки пошила мене в дурні. – А як він взагалі почувається? Все нормально?

– Так, на щастя, – Роксана кивнула. – До речі, ви сьогодні будете на занятті, пане Метельський?

– Звісно.

– Тоді до зустрічі, – гмикнула вона і пірнула у під’їзд, залишаючи мене з дивним відчуттям, ніби мене надурили.