3 (2)

Лілія навіть не намагалась приховувати подив, що відобразився на її обличчі і доволі швидко змінився невдоволенням. Вона підтиснула губи, зиркаючи на мене, і поцікавилась:

– Це ж як могло нещасне навчання так сильно тебе змотивувати, що ти вирішив змінити усе своє життя і навіть переїхати?

– Я просто втомився від Києва. Тут надто шумно, – відмахнувся я. – Побув кілька днів там і зрозумів, що хочу трохи подихати свіжим повітрям, їхати на роботу, не стоячи в заторах по годині, не чути цього постійного шуму…

– Бреши далі.

– Це правда, Лілю, і ти не можеш знати краще, що я роблю, ніж я знаю сам, – суворо відказав я жінці, відчайдушно намагаючись відігнати куди подалі думку, що Ліля анітрохи не помиляється.

Я звик до свого життя в столиці. Більшість основних ділових контактів тут. Мені доведеться кататися між містами…

Раціональні люди вирішують проблеми інакше. Я міг би подзвонити, наприклад, ректорові і сказати йому пару слів, думаю, це вирішило б питання. Або завідувачу. Та хіба мало важелів тиску на звичайну дівчину, яка навіть не має чим оплатити лікування власного пса? Проте так було б нецікаво.

В чоловіках живе інстинкт мисливця. Роксана – якраз та, за ким хочеться побігати. Пополювати. Звісно, щойно мені набридне, я це все припиню.

Вона ж не думає насправді, що я збираюся одружитися? Та, напевне, і сама цього не хоче…

Від думки, що Роксана взагалі не в захваті від перспективи мати зі мною спільні заняття, не те що побачення чи шлюб, чомусь стало неприємно. Але це поки що. Я зможу її переконати. Хіба так важко підкорити жінку? Хай навіть брикливу, з характером. Всі вони однакові…

– Повір мені, Кириле, ти дуже переоцінюєш свої здібності стосовно приховання реальної думки, – осміхнулась Ліля. – У тебе на лобі написано, що зараз вся голова забита тією незнайомкою, з якою ти раптом вирішив сперечатися.

Гаразд. Не всі жінки однакові. Ліля, наприклад, ще те непередбачуване стерво, і це, якщо чесно, підкупає. Поруч з нею дуже важко залишатися спокійним та байдужим. Звісно, той період, коли я уявляв себе поруч, давно минув. Ліля обрала іншого чоловіка.

Але я досі не міг позбавитися дурної, оманливої думки, що хочу зустріти саме таку жінку. Вогняну, нестримну, з нестерпним важким характером, аби мені поруч з нею ніколи не було спокійно. І Роксана дуже нагадувала Лілію. Характером, звісно, не зовні. Обидві красиві, але по-різному.

– Гаразд, – зітхнула Ліля, – я тобі свої мізки не вставлю і поводитися розумно не навчу. Ти казав, якісь папірці треба підписати, давай сюди. Я ж не просто так пхалась через все місто, аби з тобою поспілкуватися.

– Визнай, що ти мене любиш, інакше відправила б сюди свого чоловіка, – дражливо підморгнув їй я.

– О так, Кириле, жити без тебе не можу, – закотила очі Ліля. – У Вадима сьогодні вихідний, а мені сюди якраз по дорозі на роботу.

– Виправдовуйся далі.

– Знаєш, я завжди дивувалась твоєму нахабству, – Лілія поставила розмашистий підпис на паперах. – Цікаво, ти справді вважаєш, що це достатньо звабливо, аби кожна жінка падала тобі до ніг?

– Ну, ти поки що не впала.

– І та жінка не впаде. Гаразд, мені пора, – Ліля підвелась. – Бережи себе і не накой дурниць, будь ласка, я б хотіла мати живого-здорового ділового партнера, а не роздертого на клапті ображеною жінкою.

Та ну. Роксана миролюбна. Напевне. Журналом лясне, на й по всьому. Хоча, звісно, у її Блеккі такі зубки, що можуть і добряче нашкодити…

Я провів Лілю до виходу, намагаючись не дозволити її словам влізти надто глибоко в мою голову, а тоді покликав Іру.

– Потрібно, щоб ти дізналась більше про той тернопільський виш, в якому я буду навчатися, – повідомив я її. – Про проблеми і всяке таке. І… Знайди там якусь красиву квартиру неподалік, і офіс. Хочу тимчасово туди переїхати. Ти зі мною?

– Я… – Іра затнулась. – О. Звісно, пане Кириле, як скажете. Для себе теж квартиру шукати?

– Так. Включиш до загальних витрат, себе теж не ображай, щоб в нормальних умовах жила, зрозуміла мене?

– Це дуже щедро з вашого боку.

 – Біжи, виконуй… О. Ірочко, – я клацнув пальцями, знов підзиваючи до себе помічницю. Вона підскочила ближче, буквально зазираючи мені в очі. – Ще потрібно знайти інформацію на одну людину. Зробиш для мене?

– Звісно, Кириле, – вона розпливлась в солодкій усмішці. – З задоволенням. На кого потрібно шукати інформацію?

– Роксана Мирославівна Горенко. І… Особисте життя теж стороною не оминай. Зрозуміла?

– Буде зроблено, шефе.

Ще б пак, буде. Іра ніколи мене не підводила.