2 (4)

Коли Кирилові кроки стихли у під’їзді, я рішуче крутнула ключ у замку, зачиняючи двері зсередини. Це мало б подарувати бодай примарне відчуття безпеки, але натомість тіло злегка тремтіло від нервів. Мені абсолютно точно знадобиться тривала відпустка після цього семестру.

Не те щоб хтось мені її дав, звісно.

Я повернулась до Блеккі. Мій бідолашка уже потрохи прокидався, ворухнувся і заскімлив. Певне, боліло. Але для ліків ще зарано, лікар сказав чекати.

– Треба трішки так поспати, любий, – зітхнула я, вмощуючись поруч з ним. – Я буду з тобою стільки, скільки знадобиться.

Пес недовірливо блимнув на мене оком.

– Обіцяю, що сидітиму поруч, і ніякі наради та інші звичні речі мене від тебе не відгонять, – запевнила я його. – Хіба ти вважаєш, що я тебе зраджу?

У відповідь Блеккі ткнувся вологим носом мені в долоню. Я всміхнулась і погладила його по великій голові, а тоді поцілувала у маківку. Собака трохи розслабився, зсунувся, вкладаючи голову мені на коліна, і, здається, намагався подрімати.

Я ласкаво торкалась м’якої оксамитової шерсті пальцями, чухала Блеккі так, як йому найбільше подобалось, і у приступі ніжності сказала:

– Ти у мене найкращий. І нам з тобою не потрібні ніякі нахабні чоловіки, правильно? Нехай йде до біса. Це ж треба, хабарник паскудний!

Ніби почувши мої слова, задзвонив мобільний телефон. Я дотягнулась до нього, зиркнула на екран і розчаровано застогнала.

Завідувач. З чого б то раптом? Невже хтось уже доніс йому на мене? Тільки цього не вистачало. Звісно, я ніби нічого й не порушила, але хтозна. Мала ж цілувати нашого любого мільйонера Метельського в дупу, а натомість послала і відмовилась від «швидкого вирішення проблеми». Ще й посперечалась з ним, а це явно чули студенти.

– Слухаю, Микито Петровичу, – відповіла я.

– Роксано, люба, ви на роботі? Не могли б зайти до мого кабінету? Нам потрібно переговорити, бажано особисто.

Дуже добре. І я, по ідеї, мала б бути зараз на робочому місці. Звісно, всю роботу, окрім викладання, нам дозволяли робити вдома, але, якщо знадобиться притиснути…

– На жаль, я зараз вдома.

– А могли б підійти?

Я зиркнула на Блеккі. Він відповів мені довгим сумним поглядом, ніби говорив: ось бачиш, хазяйко, я знав, що

– Микито Петровичу, пробачте, але не сьогодні, – відмовляти керівництву завжди складно, але я витиснула з себе ці слова. – Я щойно забрала свого собаку з ветлікарні, він погано почувається, відходить від наркозу, і я не можу залишити його на самоті навіть на півгодини. Можливо, розмова зачекає до завтра?

Якби це було щось погане, звісно, завкаф уже гаркнув би на мене, вимагаючи негайно прибігти. Проте, на щастя, він відповів м’яким голосом:

– Ми могли б обговорити питання зараз телефоном, якщо це зручно.

– О. Так, звісно. Я зараз можу говорити, – я спробувала сісти рівніше і зосередитися на словах керівництва.

– Мені стало відомо про вашу невелику сутичку з паном Метельським, – Микита Петрович кахикнув. – Про те, що ви, Роксано, поставили йому вимогу відвідування, що він повів себе доволі… З викликом під час занять.

– Так, – кивнула я самій собі. – Звісно, я пам’ятаю про ваше прохання, але робити це настільки прямо, просто в аудиторії, пробачте, але…

– Не варто виправдовуватися, Роксано, я сам за академічну доброчесність і все прекрасно розумію. Я спілкувався з паном Метельським щойно.

– О.

Що, Кирило вирішив, що діятиме через начальство? Ну звісно, що йому те кляте парі. Метельський завжди чинитиме так, як йому зручно.

– Він пообіцяв нам облаштувати кілька аудиторій та допомогти з матеріальною базою, – продовжив завкаф.

– І я у відповідь повинна поставити йому оцінку?

– Ні-ні! Я хотів сказати, що це виявилось не лише дуже рішучим, а й дуже правильним кроком! – вигукнув Микита Петрович. – Пан Метельський проявив зацікавленість у навчанні і явно збирається відвідувати заняття. Було б добре скористатися такою його залученістю і, можливо, вказати йому варіанти співпраці з кафедрою? Я маю на увазі не стосовно його оцінок. Але пан Метельський має великий бізнес, він міг би виступити нашим стейкхолдером, ми могли б отримати кілька спільних проєктів… Роксано, я переконаний, у вас є всі можливості вплинути на цього чоловіка.

Дідько!

– Я постараюсь, – зітхнула я. – Зроблю все можливе.

Микита Петрович попрощався зі мною, а я ще довго витріщалась на екран телефону. Здається, суперечка з Метельським – це була лише вершина айсбергу. Тепер від мене чекають, що я вмовлю його на договір про співпрацю. Щонайменше!

Ну, побачимо, що мені вдасться. Але це точно буде непростий семестр, і плазувати перед багатієм я не збираюся! Горенки так просто не здаються.